Сід Чаплін - День сардини

— Спробую,— відказав я, але він помітив моє вагання.

— Дивись, а то пошкодуєш. Тоді й тобі буде амінь. Якщо через тебе його повісять, тобі не жити — зрозумів?

Не всміхнувшись і навіть не кивнувши мені на прощання, він попростував до річки, тільки на останньому пагорку обернувся. Навіть звідти свердлив мене очима. І я зрозумів, що все одно, викажу я його брата чи ні, а відтепер він мій ворог. Та як по правді, то наша дружба й раніш була мильною булькою. Для Носача всі були вороги, а я особливо, бо він знав мене як облупленого.

Я, певно, і сам би це зробив, та обидва вони наприкінці дня підписали папірець і запечатали його в конверт. То була, передсвяткова получка, і нас відпустили за чверть години. Я стояв у черзі п’ятий чи шостий.

— Прочитай-но записку в конверті,— зловтішно мовив Спроггет.

Я розпечатав конверт. Довго не міг витягти папірця. Він виявився жовтим, хоча й без чорної рамки, І я одразу збагнув, у чім річ. Звільнення, штурхан у зад чи як там хочете.

— За що? — спитав я.

— Бачиш, роботи лишилося небагато, і ми проводимо скорочення...

Він ледве приховував свою радість.

— Вас не питають! — вигукнув я.— Я хочу знати від дядечка Джорджа — за що?

— Тобі ж сказано,— озвався той з таким кам’яним виглядом, що мені так і кортіло його розворушити, сказавши дещо.

— А кого ще звільнено?

— Нікого.

— А, так. Тоді начувайтесь! — І я обернувся до черги.— А куди ж дивиться профспілка? За що я сплачував чотири шилінги на місяць? — Більшість робітників понурили голови, а Семові дружки розреготались.— Гаразд,— мовив я.— Все ясно — мене вигнали за те, що я не належу до ватаги сорока розбійників.

— Замовкни, шмаркач! — гримнув дядько.

Він уникав мого погляду. А тим часом виплата йшла собі далі. Робітники називали прізвища, розписувались, жартували, як завжди, все довкола жило і рухалось, тільки я стояв мов пень, і ніхто не звертав на мене уваги.

Коли вийшов надвір, у мене тьмарилось в очах, і я не міг сісти на велосипед. Довелось іти пішки нагору. Я був смертельно змучений і наляканий, так би мовити, випив гірку до дна. Не знаю, як я не покинув на дорозі велосипед. Мені хотілось одного — сховатися десь та виплакатись донесхочу.

— Гей, Артуре! — То був старий Флек.— Я вже хвилин із п’ять гукаю тебе.

Я пробачився й знову заповз у свою мушлю, неначе равлик, коли його торкнеш. Для мене нікого більше не існувало, крім мене та моїх турбот.

— Шкода, що так сталося,— почав він.— Але плюнь, хлопче, все, могло бути й гірше...

— Дарма, якось переживемо.

— Біда біду водить,— раптом сказав він, хитаючи головою.

— Про що це ви?

— Я чув, як з тобою розмовляв отой хлопець. Я був тоді в канаві. Не все, звичайно, чув, але здогадавсь... Не слід про такі речі говорити на весь голос.

Я спинився наче вкопаний.

— То ви все знаєте, Джордже?

Він кивнув.

— Неважко збагнути, що й до чого. У тебе неприємність, а в когось — Справжня біда.

— А ви нікому не скажете?

Він похитав головою.

— їй-богу, Джордже, у мене ще ніколи не було такого лиха... Сталося вбивство, мабуть, ще жахливіше, ніж оте, про яке ви розповідали мені, коли ми знайшли револьвер.

Я говорив із запалом, але всередині мене заморожував страх.

— Тримайся, хлопче,— сказав Джордж.— Ти схожий на мене, уява в тебе он яка... Все перемелеться, дасть бог.

Коли дійшли до шосе, він потиснув мені руку.

— На все добре, синку. Дивись, не нароби дурниць. Просто жди, а воно все хай собі котиться, як та галька по морському дну. Набіжить хвиля — і все зникне. Всьому, зрештою, буває кінець.

— Спасибі, Джордже. Я дуже вдячний вам за підтримку. Ми ще побачимось. Дякую за все.

— І не думай, що я теж проти тебе,— мовив він.— Я на твоєму боці.

Уперше в житті я почув такі слова. Старому стукнуло шістдесят, а мені лише шістнадцять, проте він мене розумів. По-моєму, в нас з ним була та сама хвороба — окопна лихоманка або хронічний лунатизм,— нас так і тягло ходити по м’якому, але тільки не по килиму. Авжеж, цього старого я любив.

Я скочив на велосипед і помчав на південь, тоді повернув на схід, об’їхав наш будівельний майданчик звивистою вулицею, де половина будинків стояла пусткою, і знов опинився біля річки. Тоді поставив свого коня під стіну й переліз через паркан, тихенько радіючи з того, що надумав.

Недарма ж бо я вчився у Носача. В сараї нікого не було. Вони забули причинити двері, отож я зайшов, узяв товсту пачку подорожніх та кинув їх у вогонь. Треба ж було якось зігнати злість. Я знав, що зиск уже підраховано і гроші чекають їх десь у пивничці. Бланки яскраво спалахнули, потім почорніли і розсипались на попіл. От якби й з тими шахраями можна було таке вчинити! Пастор зробив би це з їхніми душами, а я — з тілами.