Сід Чаплін - День сардини

Я отетерів. Вважати хлопця негідним узяти шлюб з дівчиною, яка вскочила в халепу,— та це ж казна-що. І вперше за цей вечір я поспівчував йому.

— Знаєш, що вона мені сказала? Забирайся, каже, геть з мого дому, погань! Погань!

— А ти їй що?

— Пішов, та й годі.. Шкода, що не я торохнув його кастетом — був би йому амінь...

— Добре, що цього не сталося.

— А я її більше не побачу,— сказав він.— Ніколи.

І я зрозумів, що він твердо вирішив. Іспанська кров заговорила.

— Не зарікайся.

— От побачиш. Побачиш! Тепер я не одружуся з нею, хай навіть благає на колінах.

Більше говорити не було про що. Ми посиділи ще з півгодини, і раптом я побачив, що кастет і досі у мене на руці. Я зняв його. Він був весь липкий. Кроків за двадцять від нас текла річка. Почувши плюскіт, Носач підвів голову.

— Ех ти, де ж я тепер інший дістану?

— Це вже твоя справа, голубе.— Він засміявся.— Годі тобі! Може, Мік там мертвий лежить.

— Щоб його вбити, треба ковальського молота! — Я одвернувсь. Він поклав руку мені на плече,— Ну-бо, старий, він уже зараз чай попиває.

І я повірив. Через кілька хвилин ми вийшли з-за пакгауза і, перетнувши шосе, спустились до канави. Там не було ні душі. Носач почав наспівувати «Полковника Богі», і я мимохіть пішов у ногу з ним і взявся підспівувати. Наші кроки лунали в кам’яній пустці, наче барабанний дріб. Піднявшись на міст, ми глянули вниз і побачили у воді місяць. На схилі світилося одне-однісіньке вікно — в будинку Нетлфолда.

— Цікаво, чи там Креб? — мовив Носач.

— А мені зовсім не цікаво.

— Дивно,— промимрив він.— Двері відчинені...

— Може, провітрюють кімнату?

— Ні. Старий Чарлі вже має бути вдома.— Він стояв, покусуючи нігті, а я пішов далі.— Артуре! — Я не зупинивсь.— Ти чуєш, Артуре?..— В його голосі бриніла якась тривога. Я прислухався. І раптом почув... А він підійшов і схопив мене за руку.— Ти коли-небудь чув таке?

Ми стояли й прислухалися.

— Ходім подивимось.

— Мабуть, старий Чарлі собаку б’є,— вирішив я.— Напився і знущається з бідної тварини. Чого туди йти...

— Ні, це не собака.

Я знав, що то не собака, і мені захотілося втекти. Зроду ще не чув таких звуків.

— Ходімо звідси.

— Там щось не гаразд,— сказав Носач.— Ходім поглянемо.

Ми піднялись на горб.

— Навіть собака не гавкає на нас,— зауважив Носач.

— Може, вона в домі.

— Вони її в дім не пускають.

У дверях з’явився чоловік, і ми присіли. Крізь огорожу видно було тільки його штани й черевики; з відчинених дверей падало світло, і ті черевики жовтіли, наче китиці на вербі. Ми бачили, як чоловік обернувся і мовчки озирнувся назад.

— Ходімо звідси,— шепнув я Носачеві.

Чоловік рвучко обернувся.

— Хто тут?

Він не прислухався, а то напевне почув би, як серце моє вискочило з грудей, наче камінь із гейзера. Я впізнав його голос.

— Тікаймо!

Носач так стиснув мою руку, що мало не розчавив.

— Господи! — простогнав чоловік.

Я здогадався, що раніше ми чули його плач. Він підійшов до дверей і причинив їх, а ми тим часом одповзли геть. Тепер ми не бачили його з-за купи брухту, але знову почули ходу; постоявши ще трохи, він мовчки рушив до дверей і зайшов усередину.

Тоді ми з усіх сил поповзли геть.

Поки він був у будинку, звідти не долинуло ні звуку. Та ось він вийшов не оглядаючись, а коли відійшов кроків на двадцять, кинувся навтіки. Ми бачили, як він вибіг на міст, а тоді чомусь зупинився й глянув у воду.

— Ні,— злякано видихнув Носач.

Та він даремно злякався. Чоловік постояв і побіг далі.

— Ти впізнав його? — спитав Носач. Я кивнув головою.— Гляди ж, ти нічого не бачив!

Ми підвелись і пішли назад до воріт. Тепер було зрозуміло, навіщо він повертався в будинок. Там уже не світилося.

— Дивись! — шепнув Носач.

Та я вже й сам побачив. Вівчарка лежала на боці з висолопленим язиком. З дірки в голові текла кров.

У будинку було тихо.

Потім я довідався, що цей день називається «страсний четвер». За сивої давнини царі виходили цього дня із своїх палаців, обмивали ноги старцям і роздавали милостиню. Принижували себе. От сміхота!

А мені цей четвер приніс стільки халепи, що годі й казати. Я пізно ліг і довго перевертався з боку на бік, а коли настав час іти на роботу, ніяк не міг підвестися. Лежав, згорнувшись калачиком та підібгавши ноги до живота, і розумів, що це ніякий не кошмар, а все ж сподівався, що знову засну, і тоді все якимось чудом знову стане на місце. Лежав отак відтоді, як продзеленчав будильник, чув, як моя стара сходила вниз, як вона поралась у кухні, як закипів чайник, і кожен звук був ударом крихітного молоточка, який мене будив. Мені хотілося вмерти. Але я зостався живий.