Сід Чаплін - День сардини

— Господи, як важко тебе підняти,— бідкалась моя стара. Очі у неї були холодні, жовті, та ще й оті папільйотки на голові — я їх завжди ненавидів, навіть тоді, коли ще ледве міг дотягнутись до материної спідниці.

— Ти про це тільки й турбуєшся.

— Про мене, можеш вилежуватись. Адже тобі все байдуже. На роботу начхати, аби день до вечора. І ніхто тобі слова не сміє сказати — бо це, бачте, не наша справа.

— Авжеж, не ваша.

— І коли ти за розум візьмешся? Годі тобі. Стань нарешті людиною. Я через тебе місця собі не знаходжу.

— В цьому бісовому домі ніколи й попоїсти спокійно не дадуть.

— І не дам, поки не схаменешся,— напосідала вона.— Де ти був учора ввечері?

— Я вже сказав — у «Золотому келиху».

— То це там ти так вивалявся? Невже ти вважаєш мене такою дурною?

— Ага, сама призналась!

— Авжеж! — вигукнула вона.— Знущайся з матері! Проти неї ти герой, але знай: коли не спинишся, не минути тобі лиха!

— Ну й нехай! — сказав я, шпурнувши виделку й підводячись із-за столу.— Мені не звикати, у цьому клятому домі мене до всього привчили.

Коли виходив, стара плакала. У мене тьохнуло серце. Хіба ж витримаєш, дивлячись на жінку, яка жалібно плаче, згорбившись у кутку.

Та мене чекали куди гірші неприємності.

Після сварки з моєю старою я їхав повільно і через це спізнився на десять хвилин. Спроггет влаштував мені теплу зустріч. Він галасуючи вискочив надвір, а всі недоумки, крім старого Флека, взялися калатати по залізу. Я прихилив велосипед до сарая і спокійнісінько ждав, доки скінчиться цей концерт. Небо було чорне-пречорне, а над землею слався сизий туман, надаючи довколишнім руїнам лиховісного вигляду. Спроггет, як видно, твердо вирішив зіграти на цьому тлі героїчну роль.

Він никав коло мене, наче вовк.

— Ти що, всю ніч пиячив? Чи, може, не спав до ранку, думаючи про роботу?

— Ви б краще самі про неї більше думали,— відрубав я.

— Тобі, напевно, хочеться піти додому, щоб більше сюди не повертатися?

— Одразу б легше стало дихати.

— Нам, а не тобі! — сказав він.— Ти байдикуєш, вигадуєш казна-що і думаєш, що ми всі перед тобою ходитимем на задніх лапках. Та постривай, скоро прокинешся й побачиш, що даремно вважав себе півнем на гнойовиську.

— Що ж, може, ще й для когось настане час розплати...

— Звичайно, якщо ти не дістанеш по заслузі. Тобі давно місце в Бороталі або в іншому виправному закладі.

— Це ж за що?

— За бійки. За те, що калічиш ночами невинних хлопців кастетами та велосипедними ланцюгами. Ви справжнісінькі гангстери, порадували старого Джо Келлі,— ми з ним сиділи в пивничці, коли сказали, що його син лежить на вулиці. Старий кинув кухоль і побіг.— Він зловтішно посміхнувсь.— А коли побачив, як помолотили його хлопця, помчав у поліцію, і ми навіть незчулися, як приїхала поліційна машина й записали твоє прізвище.— Він багатозначно помовчав.— Ну, що ти на це? Прикусив язика? — І пильно подивився на мене.— А що, коли гості з поліції дожидатимуть тебе сьогодні ввечері удома? Вони чемненько з тобою побалакають... і ти любісінько в усьому зізнаєшся.

Час було братися до роботи. І я навіть зрадів цьому. Двоє робітників були у відпустці, і ми з Флеком насилу встигали відкачувати воду з канави. Вночі лив дощ, а помпа нікуди не годилась. Через півгодини ноги у нас промокли, і ми самі змокли до рубця. В негоду з цими пневматичними молотками лише морока: німіють руки, до того ж вони плюються кам’яними скалками, які летять прямо в очі, у вуха і в ніс, набиваються між рукою й держалном. Живцем риєш собі могилу, а кайла та лопати бряжчать мов пекельний оркестр. На якусь мить я немовби прокидався і з сумом слухав ту музику, але потім мене знову, наче катапультою, одкидало до власних думок. Я думав про полісменів, про суддів і про те, що скаже моя стара, коли дізнається, як я заплутався,— до того ж мене ще потягнуть за свідка у справі про вбивство.

Носач гукнув мені на прощання: «Тримай язика за зубами, Артуре!»

Та вони обов’язково докопаються. Вони вміють витягти з тебе геть усе. Можливо, що з Носача й не витягнуть, а з мене — то напевно. Посадять за стіл так, щоб лампа сліпила очі, і будуть допитувати, аж поки все розповім. А потім примусять чекати в окремій кімнаті, коли вигукнуть моє прізвище; тоді я вийду, і всі роздивлятимуться на мене: адвокати, присяжні, суддя (в окулярах на кінчику носа), батьки Носача, вся їхня сім’я і, нарешті, Креб.

Дивитимуться довго, пильно, і я пригадаю отой перший день у канаві, коли ми з Кребом лежали на сонечку й розмовляли про цукерки.