Сід Чаплін - День сардини

Тут я згадав, що ще казав мені Носач: «Йому вже дев’ятнадцятий пішов, і його можуть за це повісити».

Майже весь ранок Спроггет стовбичив над нами і зрештою так набрид мені, що я вимкнув свій молоток і крикнув йому:

— Прислали б краще механіка помпу полагодити, а то стоїте, як сам бог.

— Ця помпа ще годяща, он у Дартмурі куди гірша,— одказав він і пішов геть.

— Ти теж був там учора ввечері? — спитав Флек. Я кивнув.— Погані справи...

— Я не знав про кастет,— пояснив я.

— Ну то й що?

— Нічого,— огризнувсь я.

— Тепер знатимеш, як то тікати,— сказав він і, зігнувшися, ввімкнув молоток.— Зрозумів, що почував той учитель, коли ви цькували його?..

— То ви теж проти мене, дядечку Джордж?

Він похитав головою.

— Шкода, що ти вплутався в таке, хлопче. Погано, коли людина збивається з пуття... Час би тобі вже взятися за розум. Доволі дурощів. Подумай, що ти робиш. Адже ти міг би вибитися в люди, як мій небіж... бути навіть кращим за нього. Стати освіченим і нікого не топтати...

Я знав, що він має рацію, але був тоді надто пригнічений, щоб визнати це. Мені здавалося, що ніякого виходу немає. Хіба що втекти, перш ніж мене схоплять і оголосять звинувачення. Та враз уявив собі, як Мишеня Хоул, Бевзь та інші хлопці прозиватимуть мене Лягавим, Донощиком або Фіскалом.

Потім до мене підійшов дядько Джордж і довго дивився, як я працюю. Руки тримав за спиною, а очима ніби оцінював мене; здається, навіть цмокнув язиком. А в полудень, коли ми зробили перерву, він підійшов і сказав:

— Кажуть, тобі доведеться відповідати...

Я весь похолов і ледве видушив із себе:

— Це ще як знати...

— Авжеж,— погодився він.— Не вішай носа, хлопче.

«Та де там, мені вже не виплутатись».

— То оце ти так шануєш честь сім'ї? — почув я дядьків голос.

Хто б уже казав! Адже вони із Спроггетом весь час шахрують, крадуть по шилінгу з кожного рейсу, а потім сидять у пивничці (не стану її називати), зустрічаються там ще з таким самим негідником, а коли розходяться, у дядька в кишені лишається грубенький пакет. І вони ще патякають про охорону громадських інтересів, і, може, навіть дехто з них сидітиме серед присяжних, поряд із тими верховодами, у яких в одній лише кишені стільки грошей, що дядькові з Семом ніколи й не снилося; їм-то начхати на важких дітей, вони можуть дозволити собі таку розкіш, адже жодному з них, певно, й на думку не спадає, що оті їхні прибутки нічим не ліпші за дрібне злодійство.

І, може, навіть якийсь сучий бригадир або інший солдафон, у форменому галстуці, заявиться туди, бо ж саме завдяки їм відбувається усе оте жахливе бузувірство, яке почалося з отруйних газів і докотилося до так званої тактичної зброї, як величають тепер атомні й водневі бомби.

Усі сидітимуть, уткнувши в стіл свої свинячі рила, які вони щойно витягли з корита, куди позалазили з руками й ногами.

Від того, що все це знаєш, тобі, звичайно, немає ніякої користі, і зовсім однаково, чи ти відчув це на власній шкурі, як я, чи всмоктав з молоком матері, як Носач та інші хлопці. Я заліз у кабіну екскаватора і взявся жувати хліб із висівок та дешеву шинку.

І раптом закляк, не донісши до рота бутерброд: над вухом пролунав знайомий голос:

— Ну, як воно?..

То був Носач.

— Пропали ми з тобою,— відказав я.— А ти чому не на роботі?

— А чого я там не бачив? Я шукаю братуху. Він десь запропав. А нам нічого не буде, тільки мовчи.

— Та я не про те. Старий Келлі вчора ходив у поліцію...

Носач звів брови.

— Оце і все?

— Вони з нас усе витрусять, Носач.

— Дідька лисого — якщо не будемо дурнями... а він тим часом утече.

— А він її справді... той...

— Сьогодні ще вдосвіта туди примчали дві машини з детективами.

— Але ж ти туди не ходив?

— Хіба я дурний! Удав, що гуляю по мосту, і зиркнув мимохідь.

— Що ж нам робити?

— Сидіти тихо, от і все. Та тримати язика за зубами. Ніби нічого й не було.

— Тобі добре,— сказав я.— Ти до такого звичний.

— До чого? До вбивства? Потрійного вбивства?

— Чому потрійного?

— Чоловік, собака й жінка,— мовив він з такою байдужістю, що в мене мороз пішов поза спиною.— Той старий придурок сам поліз під кулю, чорти його принесли невчасно...

— Вони хутко дізнаються хто.

— Це все одно, що шахи, голубе. Я вчора цілий вечір метикував. Він у них під підозрою, але поки там те та се,— шукай вітра в полі. А як і попадеться...

— Ну?

— Коли попадеться, треба плутати карти. Бо як дізнаються, що ми бачили, йому капець. Мовчатимеш? Не побоїшся?