Сід Чаплін - День сардини

Я скочив униз і порадив йому:

— Тікай! — Він зблід. «З цим легко буде впоратись»,— подумав я і підштовхнув його.— Мерщій, а то кепсько буде!

Він одскочив і вдарив мене правицею в груди, мало з ніг не збив, а потім врізав лівою.

— Артуре, виручай! — почув я заклик Носача.

Та мені й самому були непереливки. Той хлопець колотив мене, наче боксерську грушу. Але він надто вже захопився і, перечепившись об щось, гепнувся вниз .Аж луна пішла, і я вирішив, що з нього досить. Носач стояв навколішки, тримаючись за живіт, і голова в нього звісилась, немов зів’яла лілея, хоч йому забракло повітря, а не води. Я одразу збагнув: головне — не дати Мікові вдарили його ногою, але боявся відвернутись — а раптом він всадить мені в спину ножа. І тут я наступив на кастет. Підняв його і приміряв — підходить,— тоді побачив, як Мік піднімає ногу. Я вхопив її лівою рукою, а правою садонув його в щелепу. І так мені приємно було — ніколи не забуду! Чиста робота — навіть чвякнуло, ніби биткою по м’ячу вдарили, і той тип одразу ж беркицьнувся. Мені нараз стало моторошно. А він лежав, мов лантух з картоплею, та перевернути його я був уже не в силі. Сівши навпочіпки, я намацав пульс. А той, другий, дивився на мене знизу.

— Гади ви, розтуди вас!..— гукнув він.— Ви вбили його!..

— Нічого з ним не сталося,— почув я власний голос.— Ходім, Носач. Треба тікати.

— Все одно я вас запам’ятав,— сказав він.

Носач устав, тримаючись за живіт.

— Поговори мені! — кинув він.— Дзявкни ще тільки, душу витрясу!

Розуміючи, що нас двоє, а він один, той хлопець замовк. Та я знав, що він викаже нас. І боявся, щоб Носач не накоїв ще чогось гіршого.

— Ходімо вже,— сказав я.

Та перш ніж ми зійшли нагору, той хлопець пустився навтіки. Ми — й собі давай бог ноги, тільки в інший бік. Навіть на шосе, де було повно машин, не зупинялись, бо того вечора ми, здавалося, й самі могли збити будь-яку машину. Дві з них рвучко загальмували, може, боялися на нас наскочити, а може — злякавшись нашого вигляду. Носач біг скорчившись, тримаючись за живіт, і весь час по-мавп’ячому кривився од болю. Аж ген за Венеціанськими сходами зупинилися й пролізли крізь діру в огорожі. Носач хотів одразу ж сісти, та я не дозволив — пам’ятав, як той хлопець мчав униз, і знав, що скоро всі вони збіжаться. Ми дісталися до пристані, вже ледве тримаючись на ногах. Я зупинився лише біля пакгаузів, за якими нас не було видно з жодного боку.

Носач ліг животом на холодне каміння і лежав так, поки не полегшало. Я похмуро дивився на нього.

— Є речі гірші від ножа,— мовив я.

— Тому я і взяв кастет.

— Але ж ти обіцяв!..

— Що б ти робив без нього! — І розреготався,— Ще не відомо, хто більше радів після того удару, ти чи я. Чую хрускіт, підводжу голову і... Глянув би ти на самого себе.

— А в нього нічого не було,— сказав я, не слухаючи його.

— Ой сміхота! — хихотів він.— Засвіти-но сірника, щось рука ниє.— Обидві руки в нього розпухли й почорніли.— Шкодує, мабуть, тепер, що кованих черевиків не взув. Перетрощив би мені кістки.

Сірник погас, але диво дивне — я встиг помітити, що він дивився не так на свої руки, як на мене,— добрий генерал завжди думає про своїх солдатів.

— Чого ти смієшся?

— Б’юсь об заклад, що той святий отець поодбирав у них залізяччя. Тепер Мік проситиме віддати його назад.

Я мовчав. Он воно як — тепер, коли щось станеться з Міком, мені доведеться відповідати.

— Годі! — мовив Носач.— Чого сидиш, мов статуя?

— Думаю, який ти гад...

— Тому, що обдурив тебе? Ти ж знаєш, як я вірю в тебе. Міг би покликати Коротуна або Мишеня Хоула, а покликав тебе — хотів, щоб усе було як слід. Я дуже вдячний тобі.

— Ні до чого мені твоя дяка. Ти просто шахрай, ось що... Тереза зовсім не просила тебе його бити.

— Еге ж, я й тут тебе обдурив.— Він перестав хихотіти: мабуть, я зачепив його за живе.

— Гаразд,— мовив я.— Тепер уже нічим не зарадиш. Але я міг через тебе потрапити в тюрягу, і тому мені слід було знати, на що я йду.

Він довго мовчав. Я розізлився по-справжньому й почав на нього кричати.

— Ну гаразд,— сказав він.— Річ у тім, що Тереза... той... Ось уже третій місяць.

— Дурень! — вигукцув я.— Хіба ж їй допоможе бійка з Міком? Одружися з нею, і край.

— Не можу,— сказав він.

— Чому?

— Її предки не хочуть. Я думав, її стара прийде до моєї, як це водиться. Та де там! А Тереза пішла з фабрики. Тоді я поплентався до них додому. В той смердючий ірландський свннюшник... Сказав, що хочу одружитися з нею. Міка й старого не було, а стара, знаєш, що мені заспівала? Хай, каже, Тереза у пеклі згорить, аніж виходити за такого негідника. Ну, і примусила її виїхати.