Сід Чаплін - День сардини

— У тебе сьогодні вовчий апетит,— сказала моя стара.

І справді, я набивав собі черево, як смертник перед стратою. Упорав дві телячі котлети, тричі підкладав собі картоплі, тричі — капусти, поглинув три йоркширських пудинги і півгалона підливи. Крім того, вмотав чималенький рисовий пудинг з родзинками та вершками, посипавши його півфунтом цукру, а на довершення всього проковтнув шість фініків і видудлив три чашки чаю. Правда, чашки були невеликі. Не міг же я признатися матері, що мені треба переховуватись, отож і взявся хвалити її куховарське мистецтво. А їй це було як бальзам на душу...

— Я думаю ось про що...— почала вона.

— Думай, будь ласка, швидше, а то мені ніколи,— підганяв я.

— Сподіваюся, ти нічого більше не накоїш?

— Ні, мамо, я з цим покінчив.

— Це вже сьомий чи шостий раз,— сказала вона.— Що ж, давно пора. Рада це чути...

— То що ж ти думаєш? — запитав я.

— Нічого, так собі мрію...

— Не вигадуй, мамо, кажи до ладу.

Врешті вона сказала:

— Коли все влаштується... Коли ми з Гаррі одружимось — адже ти не проти? — ми зробимо собі справжню відпустку: поїдемо в Скарборо, чи в Уітбі, чи в який-небудь пансіонат та добре відпочинемо. Ти міг би взяти з собою оту свою подругу — Дороті.

— Навіщо ж чекати, поки ви одружитесь?

Вона жахнулась.

— Артуре, і звідки в тебе такі думки! Не можемо ж ми їхати так... неодружені.

— Гаразд,— заспокоїв її я.— Коли ви з Гаррі візьмете шлюб, поїдемо разом і погуляємо на славу.— Вона глянула на мене.— Я щось не те сказав?

— Ти... ти оце вперше сказав Гаррі. Ніколи не називав його на ім’я.

— Це ще не біда,— відповів я і подавсь нагору перевдягатися.

Внизу моя стара наспівувала якусь пісеньку. І де вона тільки їх набирається?

Я напнув на себе робочий одяг: саржеві штани, светр, плисову куртку; запхав у пазуху чисту пару білизни. У мене було два фунти вісім шилінгів і чотири пенси та ще плитка шоколаду дворічної давності — недоторканний запас, що його беріг про всяк випадок. Я підняв мостину підлоги й видобув звідти старовинний перстень, загорнутий у клаптик байки. Потім написав записку моїй старій: хай це буде їй обручкою,— може, принесе більше щастя, аніж перша. Подумавши трохи, поклав цю записку до кишені й написав іншу, в ній було лише про перстень і про те, що я зичу їм з Гаррі щастя. А в кінці додав, що неодмінно писатиму їм. І хоч цей дім завжди був для мене тільки «готелем», мені чогось раптом стало сумно.

Коротше кажучи, не хотілося йти звідти.

А якщо комусь заманеться сміятись з мене, то я йому нагадаю, що справжні почуття ховаються часом і під кремінною оболонкою, а не лише під пластами, насиченими пивом. Навіть у полісменів і суддів таке трапляється.

Поклавши перстень на записку, я втік, як тільки пролунав дзвінок і моя стара побігла відчиняти. Навіть не глянув, хто там,— перевдягнений полісмен чи Гаррі. Кулею вилетів через чорний хід і, несамовито крутячи педалі, помчав у темне місто з помаранчовими ліхтарями, а тіло моє було наче гумова куля, налита новокаїном.

Коли переїздив річку, побачив те саме, що й Носач,— жовте світло у вікні й поліційний фургон; він причаївся і, мов велетенська чорна акула, чигав на здобич.

Я не знав, куди їхати, та це мене не турбувало — просто вже не мав сил про щось турбуватися. Рано чи пізно, а все одно торкнешся ногами дна і почнеш випливати на поверхню. Це й сталося зі мною за дві милі від міста. Там височить великий горб і тягнеться алея помаранчових ліхтарів; я й досі згадую, як важко було вибратись туди: алея здавалася безкінечною і нагадувала пекло своїм мертвотним світлом, що кидало бліді плями мені на руки й на носки черевиків. Нарешті педалі закрутилися легко, і я зрозумів, що досяг вершини. Дивно, але поки піднімаєшся, то й гадки не маєш зупинитись, а от коли виберешся нагору, так і хочеться стати й подумати.

Так я й зробив.

Разок ліхтарів, вигинаючись, збігав до міста. Вони сяяли мирно. А от інші блимали наче в лихоманці, відчайдушно боролися за жигтя — на вуличних стовпах, у вікнах, на вивісках пивничок, в яскраво освітлених цехах фабрик, по яких вряди-годи, наче гієна в клітці, пройде сторож, який тільки й думає про те, як би десь поспати; неонові реклами, фари автомашин, що миготіли й вертілися, немов якісь диявольські примари; залізничні світлофори на невидимих дибах та ліхтарі шлагбаумів над рейками, ніби червоні очі живих звірів. Небо дробилося, розколоте їх відблисками. Здавалося, воно ось-ось може вибухнути. І я нараз відчув себе зовсім маленьким і нікчемним. Там, унизу, громадились гори цегли і сталі, асфальту і світла, неначе дротом, оповиті нещастям. Від чого ж я тікав? Від дріб’язкових прикрощів, які були краплею в морі порівняно з тим, чого зазнали чверть мільйона мешканців цього міста лише за той час, поки я піднімався на цей горб. Я мало не повернув назад, але згадав про Міка Келлі, Креба, Носача та про мою стару. Ні, в мене таки до біса прикрощів. І хай ніхто не назве мене донощиком або ще чимось подібним, бо, коли прийде час доносити, я буду вже далеко. Все дуже просто. Навіщо ж сушити собі голову? З роботи мене вигнали, поліція зацікавилась мною в одній справі і знову зацікавиться, отож краще втекти — кожен зробив би це на моєму місці.