Сід Чаплін - День сардини

Ми повкладалися спати: я — в своєму кутку, а він — у своєму. Пам’ятаю, що його місце було якраз навпроти дверей. Він не ліг, а тільки скулився навпочіпки, накинувши на плечі старий плащ. Весь час нишком зиркав на мене, а я на нього. А може, це мені так здавалося. Десь через півгодини він скинув плащ і простягнув мені. Я відмовився — боявся, що й від мене так тхнутиме,— і він знову напнув його на себе. І тут я звернув увагу на його очі — червоні і, головне, точнісінько такі, як у того звіряти, що я наскочив на нього, заходячи у двір. І сам він видався мені якимось звіром, тільки зовсім плохим. Раптом він запитав:

— Якась халепа?

Я кивнув.

— Од цього не втечеш.

І більше ні слова. Я дивився на нього, і мені не було навіть лячно, тільки цікаво. Борода спадала йому на груди, а величезний саксонський ніс немовби розтинав обличчя надвоє. Обабіч блискотіли два червоні вогники, які утворювали подобу хреста. Коли вночі я прокинувся, він плакав, мов дитина.

А потім я прокинувся аж уранці. Він зник, забравши з собою отой свій дух. Проте ганчір’я й бляшанка були на місці. Цей бідолаха залишив мені майже все своє майно.

Я був голодний як вовк, тому передусім приніс води і, не чекаючи, доки вона закипить, угризся зубами в шоколад. Потім зручно вмостився на порозі. Сонце прозирало крізь листя дерев, щебетали пташки, і, хоч я й задубів і ніяк не міг випростатись, мені було радісно та спокійно, як ніколи ще в житті. Дядечка Джорджа і Спроггета ніби й на світі не існувало. Оце так життя! І все ж на душі у мене був якийсь тягар. Що зараз думають про мене Гаррі й моя бідолашна стара, чи знає Дороті, що я втік з дому, і чи хвилюється вона за мене? Спіймали чи ні сердегу Креба, який здавався мені таким же нещасним, як і цей бродяга?

А потім мене охопив страх, і я вже не міг спокійно всидіти, підхопився, побіг до води, вимив бляшанку, умився і, глянувши на своє відображення у воді, подумав, що не завадило б мати бритву,— адже щетина у мене вже добре-таки росла, а разом із нею наростав бруд. Атож, щоб ви знали, іноді людина буває нещасна навіть від того, що в неї немає бритви і мила. Не забувайте їх. Слово честі, це навіть важливіше за їжу.

В траві білів ряст, і я відчув себе ще бруднішим. Уперше в житті я побачив, як він росте, і мені схотілося назбирати його. Зірвав один. Стебельце було тоненьке, наче голка, і мої пальці шпигнуло холодом. Мені раптом стала неприємною його воскова головка. Колись я дуже товаришував з одним хлопчиком. Але він потім упав з трибуни велотрека й розбився на смерть. Перед похороном мене привели до нього. Хлопчик лежав у труні, накритий простиралом. І ось ця квітка чомусь нагадала мені його мертве, відчужене обличчя.

Я повернувся в підвал, обнишпорив його, запхав манаття бродяги в куток і пішов геть. Важко було повірити, що я ночував у цьому хліві, й мені навіть було дивно, як інші бродяги проводять так безліч ночей підряд — ні з ким прощатися вранці, нікого ждати ввечері,— хоч добре розумів, що мене теж чекає така доля. Від самої думки про це мене так занудило, що мало не вивернуло. Сонце гріло тепло й лагідно, та мене це не радувало, бо до всього ще виявилось, що зник мій велосипед, і це було вже останньою краплею. Коли б хто побачив тоді мене, то неодмінно визнав би за причинного. Я кидався туди й сюди, наче миша у мишоловці, оббіг ті кількадесят кімнат хвилин за десять, шукав навіть у заростях ожини, піднімав кожен шматочок штукатурки, зазирав під купи дощок та під зірвані з завіс двері. Потім, убитий горем, довго стояв сам не свій, а коли прийшов до тями, то раптом побачив рештки свого багатства — велосипедний ліхтарик. Я уявив собі, як бреду схилами й западинами з тим ліхтарем у руці, гірко посміхнувся й пошпурив його геть, у темний коридор, що вів до кухні.

Та ліхтар не розбився; тоді я одніс його в кухню й запхав у дірку в стіні. Потім довго стояв, не рухаючись: навіть Будда був ніщо в порівнянні зі мною. Проте всередині я аж кипів од люті на того бродягу, облудного Ісуса, який підсунув мені свою паршиву каструльку замість прудких велосипедних коліс. Коли уявляв собі, як він сидить у драних штанях на моєму блискучому шкіряному сідлі, а його смердючі ноги крутять мої сяючі педалі, то чого тільки йому не бажав: і корчів, і болячок, і пранців, і холери; а ще щоб чорти його на тому світі якнайдужче підсмажували на жару. Та яка користь! Лише згодом у мене майнула думка, що, може, той велосипед був потрібен йому до зарізу і він просто мусив узяти його взамін усього свого майна.