Сід Чаплін - День сардини

Двері міцно замкнені. Я пішов далі й натрапив на якесь звірятко з довгим писком і сумирними очима; воно стало напоготові, піднявши лапки. Видно, мій дух йому не сподобався, і воно втекло.

Я зайшов у двір цього будинку з облупленими стінами, обваленим дахом і порожніми рамами вікон. Скрізь поміж кам’яними плитами росли кущі. Щось зашаруділо, і я кинувся геть ще швидше, ніж те звірятко. Стежка повернула вбік і вивела мене на бруковану дорогу, яка далі розділилася на дві, а потім знову з’єдналась перед руїнами будинку з трьома рядами вікон, шпичастими вежами і розкішним, схожим на печеру, під’їздом, куди я й зашов з велосипедом. І одразу ж опинився у величезній кімнаті, майже як танцзал у «Рідженті», з каміном, що його можна було б прийняти за гігантську браму, якби не димар, що височів десь за тисячі миль над головою.

Я освітив кімнату велосипедним ліхтарем — скрізь купи каміння, дощок і штукатурки. Ліворуч од мене зяяло провалля — ніби гігантський солітер виїв усе і слід його заріс кропивою. Праворуч було безліч інших кімнат, а зверху ребрилися балки, з яких, наче велетенські випотрошені оселедці, звисали рештки штукатурки.

В кінці коридора, очевидно, була колись кухня з великою чавунною плитою та тріснутою раковиною. Мій ліхтар був занадто слабкий, і я не міг добре роздивитися гарні ліпні оздоби в інших кімнатах — якісь там кролики чи зайці, дубове листя й кукурудзяні качани. Потім я побачив ще одні двері. За ними темнів коридор, який поступово збігав кудись униз, ніби підземна печера. Обабіч були невеличкі комірки, і в кожній із них кам’яні жолоби. Під ногами валялось бите скло, а в одному з жолобів була товстелезна порожня пляшка.

Далі коридор, немов задихнувшись, стрімко падав униз і обривався проваллям, так що я мало не дав сторчака. Не знаю, що мене зупинило. Я стояв на висоті п’ятнадцяти-двадцяти футів над прірвою, густо зарослою чагарями. Під ними дзюрчав струмок, ніби хтось грав на іграшковому ксилофоні. Я уявив себе там, на дні провалля, як я лежу цілими днями горілиць, дивлюсь на зелене гілля, слухаю, як дзвенить вода, і чекаю голодної смерті. Кажуть, що, коли поблизу є вода, можна протриматись довше. Мені здалося, що за рогом сяйнуло світло, і я погасив ліхтар. Світилось вікно, очевидно, у підвалі. Світло вабило до себе, і я, повернувшись назад, обійшов будинок коридором. Почулося підозріле шамотіння. Я зупинивсь і якусь мить думав, хто б міг там світити. Потім озирнувся навкруги і глянув у небо, по якому, наче сполохані, бігли хмари. «А, пан чи пропав»,-— подумав я і пішов далі.

Спочатку відшукав те вікно. Крізь уцілілу шибку побачив чоловіка, який сидів мало не на самому вогні. Він весь час ворушив дрова дрючком, і я подумав, що, може, він смажить форель або принаймні кип’ятить собі чай. Напевно, він зачув мої кроки, бо, коли я ввійшов у двері, що вже років із двісті висіли на одній завісі, рвучко підхопився і став під стіну, готовий до бою. Борода давно не голена, налляті кров’ю очі. І ще ніс... Я такого зроду не бачив — кривий, мов турецький ятаган, і довгий... мабуть, довший за бороду, хоч це, звичайно, тільки так здавалось.

Я зайшов, намагаючись не дивитись на його ніс, бороду й довгі патли. Сам не знаю чому, я вигукнув: «Усе гаразд, друже!» Він нічого не відповів, але як від нього смерділо, скажу я вам! Наче од видри — не пивом, а скоріше тухлими яйцями і голландським сиром, що з місяць пролежав у вигрібній ямі разом з гнилим м’ясом. Проте в підвалі було тепло, і я пошукав очима, на що б сісти. Біля вогню стояло відро, накрите дошкою. Поки я грів руки, він стовбичив у кутку, не дивлячись на мене. Я трохи боявся, але це ще дрібниці — адже замість нього міг бути й Креб із закривавленими руками. І я раптом відчув полегкість, і навіть його жахливий ніс більше не лякав мене. Я тер руки, стежачи, щоб він часом не кинувся на мене, і дивувався: а де ж чайник?

Нарешті спитав:

— Курити хочеш?

Він глянув на мене і нічого не сказав.

— Погрій носа.— Я простягнув йому пачку. І додав про всяк випадок — може, він не розуміє по-англійськи: — Сигарета, курити, розумієш?

Він підбіг і турнув мене з відра. Лиш тоді я підвів голову, роздививсь, який у нього здоровенний ніс, і збагнув, у чім річ. Як і кожна людина, він був дуже чутливий до своїх вад. Я встав і підійшов до нього, але, признаюся вам чесно, тремтів, наче осиковий лист!

— Слухай,— сказав я.— Погріти носа — це значить курити, зрозумів? Усі так кажуть.

Він щось пробурчав і взяв сигарету. Я дав йому припалити. Тоді він знову заповз у свій куток і, повернувшись до мене спиною, пахкав, мов паровоз. Затягувавсь жадібно і нетерпляче, ніби сто років не курив. Я сказав, що хочу чаю. Він підійшов до купи ганчір’я, розворушив її і витяг синю каструльку з ручкою, чай у кульку та бляшанку згущеного молока. Води, звичайно, не було. Довелося йти до струмка, та я пішов би й на Еверест. Ми пили чай, передаючи бляшанку з рук у руки. Такого смачного я зроду не пив. Довго тримав його в роті, щоб зігрітись та посмакувати, і, коли той мурмило пропонував мені черговий ковток, ні разу не відмовився. Нарешті він оддав мені решту — мабуть, із чверть бляшанки,— а сам вийшов. Я думав — утік, та він вернувся з оберемком дров і підкинув їх у вогонь.