Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

— Мене звати Теренс, і я працюю в компанії, що виробляє диски, в Англії. Оскільки я знаю, що перебуваю в закладі, де людям можна довіряти, то, сподіваюся, це залишиться між нами.

Марія заговорила про Бразилію, але він урвав її:

— Мілан сказав, що ви розумієте, чого мені треба.

— Я не знаю, чого вам треба. Але я знаю, що я спроможна робити.

Ритуал не було виконано; він оплатив рахунок, потім узяв її за лікоть і дав їй тисячу франків. На якусь мить, уже сидячи в таксі, вона згадала про араба, з яким ходила вечеряти в ресторан, обвішаний картинами знаменитих художників; це вперше вона отримала таку ж суму, але, замість радіти, відчувала певну нервозність.

Таксі зупинилося перед одним із найдорожчих готелів у місті. Її компаньйон сказав добривечір швейцарові, продемонструвавши, що він тут цілком своя людина. Вони піднялися прямо в його номер, апартаменти-люкс із видом на річку. Він відкрив карафу з вином — мабуть, дуже рідкісним, — і подав їй келих.

Марія дивилася на нього, поки пила: чого такий чоловік, як він, багатий, гарний, хоче від повії? Позаяк він майже не розмовляв, вона теж більшу частину часу мовчала, намагаючись угадати, як їй найліпше задовольнити бажання виняткового клієнта. Вона зрозуміла, що не повинна брати ініціативу на себе, та коли процес уже почнеться, їй треба буде догоджати його забаганкам із необхідною швидкістю; зрештою, далеко не щоночі вона заробляла тисячу франків.

— Ми маємо час, — сказав Теренс. — Стільки часу, скільки нам знадобиться. Ви зможете навіть поспати тут, якщо схочете.

До Марії знову повернулася невпевненість. Цей чоловік аж ніяк не здавався боязким, і говорив він спокійним голосом, що відрізнявся від голосів усіх інших її клієнтів. Він знав, чого він хоче; поставив чудову музику, з чудово підібраною гучністю в чудових апартаментах із чудовим вікном, яке виходило на чудове озеро чудового міста. Його костюм був чудового крою, а валіза стояла в одному з кутків, невеличка валіза, так ніби він не потребував багато речей, щоб вирушити в подорож, — або так, ніби приїхав до Женеви на цю одну ніч.

— Я поїду спати додому, — відповіла Марія.

Чоловік, який був перед нею, вмить цілком перемінився. Його очі чемного кавалера набули холодного, крижаного блиску.

— Сядьте тут, — сказав він, показавши на крісло поруч із письмовим столиком.

Це був наказ! Справжній наказ! Марія підкорилася і, на її подив, відчула збудження.

— Сядьте прямо. Приберіть елегантну позу, як жінка з вищого світу. Якщо ви цього не зробите, я покараю вас.

Покараю! Винятковий клієнт! За одну мить вона зрозуміла все, дістала з сумочки тисячу франків і поклала гроші на письмовий столик.

— Я знаю, чого ви хочете, — сказала вона, дивлячись у саму глибінь цих холодних синіх очей. — Але в мене зараз не той настрій.

Її компаньйон, здавалося, повернувся до нормального стану й побачив, що вона каже правду.

— Візьміть своє вино, — сказав він. — Я ні до чого не збираюся вас силувати. Можете побути тут трохи ще або піти зараз, якщо бажаєте.

Ці слова повернули їй спокій.

— Я маю роботу. Маю хазяїна, який опікується мною й довіряє мені. Будь ласка, не кажіть йому нічого.

Марія промовила ці слова, не намагаючись пробудити жаль до себе, без благання в голосі, — просто такою була реальність її життя.

Теренс теж набув свого колишнього вигляду — не лагідний і не суворий, просто чоловік, який, на відміну від її інших клієнтів, справляв враження людини, яка знає, чого вона хоче. Здавалося, він щойно вийшов із трансу, з театральної п’єси, яка ще й не почалася.

Чи варто було піти зараз, так і не довідавшись, що ж це воно таке — «винятковий клієнт»?

— А чого ви, власне, хотіли, в точному розумінні?

— Ви ж знаєте. Болю. Страждання. І багато втіхи.

«Біль і страждання не можуть принести багато втіхи», — подумала Марія. Хоча розпачливо намагалася повірити в те, що можуть, і в такий спосіб перетворити на позитивний досвід більшість невдач і розчарувань, яких вона зазнала у своєму житті.

Він узяв її за руку й підвів до вікна: з протилежного боку озера вони могли бачити одну з веж собору — Марія пригадала, що проходила там, коли вони з Ральфом Гартом прогулювалися по Дорозі на Сантьяго.

— Бачите цю річку, це озеро, ці будинки, цю церкву? П’ятсот років тому все тут було майже таким самим. Мені відомо, що місто тоді було зовсім безлюдне; невідома хвороба поширилася по всій Європі, і ніхто не знав, від чого помирає стільки людей. Люди назвали ту хворобу чорною пошестю, карою, яку Бог наслав на світ за людські гріхи. Тоді група осіб вирішили принести себе в жертву заради людства. Вони запропонували Богові те, чого найдужче боялися: фізичний біль. Удень і вночі ходили вони по цих мостах, по цих вулицях, шмагаючи своє тіло батогами або реміняччям. Вони страждали в ім’я Бога й прославляли Бога за свій біль. Через якийсь час вони відкрили, що почувають себе щасливішими, коли це роблять, аніж тоді, коли випікають хліб, обробляють землю, годують худобу. Біль був для них уже не стражданням, а насолодою, яку вони переживали, знаючи, що цим спокутують гріхи людські. Біль перетворився на радість, на відчуття життя, на втіху.