Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Вона знову на вулиці, знову на холоді, знову наповнена бажанням пройтися пішки. Той чоловік помиляється, не треба знати своїх демонів, аби зустріти Бога. Їй перестрілася група студентів, які вийшли з бару: вони були веселі, вони трохи випили, були приязні, наділені добрим здоров’ям, незабаром вони закінчать університет, і для них почнеться те, що вони називають «справжнім життям». Робота, одруження, діти, телевізор, гіркота, старість, відчуття того, що багато втрачено, розчарування, біль, каліцтва, залежність від інших, смерть.

Що ж відбувається? Марія також прагнула спокою, щоб жити «справжнім життям»; час, перебутий у Швейцарії, коли вона робила щось таке, чого ніколи не збиралася робити у своєму житті, був тільки важким періодом її життя, з яким зустрічається кожна людина, раніше чи пізніше. У цей важкий період вона працювала в «Копакабані», віддавалася чоловікам за гроші, жила то життям Наївної Дівчини, то життям Фатальної Жінки, то життям Співчутливої Матері, залежно від потреб клієнта. Це була тільки робота, якій вона віддавалася з максимальним професіоналізмом — пам’ятаючи про чайові — і з мінімальним інтересом — боячись, що звикне до всього цього. Вона прожила дев’ять місяців, контролюючи навколишній світ, а незадовго до того, як повернутися на батьківщину, відкрила, що спроможна кохати, нічого не вимагаючи натомість, і страждати без причини. Й ось тепер життя ніби обрало цей брудний, дивний засіб, щоб допомогти їй проникнути у свої таємниці, своє світло та свою темряву.

Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона вперше зустрілася з Теренсом:

Він цитував Сада, про якого я ніколи не чула жодного слова, окрім традиційних балачок про садизм: «Ми пізнаємо себе лише тоді, коли доходимо до власної межі» — з цим можна й погодитися. Але можна й не погодитися, бо не так уже й важливо знати все, що стосується лише нас; людину створено не тільки для того, щоб вона прагнула до всеохопного знання, а й для того, щоб орати землю, чекати дощу, сіяти пшеницю, збирати врожай, випікати хліб.

У мені дві жінки: одна прагне пережити всю ту радість, усю ту пристрасть, усі ті пригоди, які нам може подарувати життя. А друга хоче бути рабинею рутини, повсякденного і звичного життя, речей, які можна запланувати й здійснити. Я господиня дому і разом з тим повія, обидві живуть у одному тілі й борються між собою.

Зустріч жінки із самою собою — це розвага, пов'язана з неабияким ризиком. Божественний танець. Коли ми зустрічаємося, ми е двома божественними енергіями, двома всесвітами, що зіштовхуються між собою. Якщо до такої зустрічі поставитися без належної шанобливості, один усесвіт зруйнує другий.

В она знову була в залі будинку Ральфа Гарта, знову вогонь у каміні, вино, двоє сидять на підлозі, й усе, що вона пережила напередодні з отим англійцем, здавалося лише сном або жахіттям — залежно від того, в якому настрої вона була. Тепер вона знову намагалася знайти свій резон життя — а висловлюючись точніше, найбожевільніший спосіб віддатися, такий, коли людина пропонує своє серце й нічого не просить натомість.

Вона стала набагато мудрішою, поки чекала цієї хвилини. Нарешті вона відкрила, що реальне кохання не має нічого спільного з тим, яким вона собі його уявляла, що воно не є ланцюгом подій, спричинених енергією кохання — закоханістю, компромісом, одруженням, дітьми, чеканням, кухнею, парком розваг по неділях, знову чеканням, спільною старістю, чекання закінчується й на його місце приходить вихід чоловіка на пенсію, хвороби, відчуття того, що вже пізно, аби вони могли пережити разом те, про що колись мріяли.

Вона дивилася на чоловіка, якому вирішила віддатися і якому вона ніколи не розкаже про те, що вона почуває, бо те, що вона почувала тепер, висловити було просто неможливо. Він, здавалося, почувався невимушеніше, так ніби починав цікавий період свого існування. Усміхався, розповідав усілякі історії про свою недавню поїздку до Мюнхена, де він бачився з директором одного музею, зустріч з яким була для нього дуже важливою.

— Він запитав, чи картина «Обличчя Женеви» вже готова. Я йому сказав, що мені зустрівся один із найважливіших персонажів, яких би я хотів намалювати. Жінка, з якої промениться світло. Але я не хочу говорити про себе, хочу обняти тебе. Я тебе жадаю.

Жадання. Жадання? Жадання! Ага, ось де відправна точка для цієї ночі, бо це щось таке, що вона надто добре знає!