Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

— Маємо багато, багато таких книжок, — відповіла продавщиця. — Правду кажучи, люди, як здається, цікавляться цим не дуже. Крім літератури спеціальної, також у всіх романах, які тут стоять, ви знайдете бодай одну сексуальну сцену. Про це ви можете прочитати також у красивих історіях про кохання або в серйозних трактатах на тему людської поведінки, — схоже, що люди тільки про це й думають.

Марія, маючи вже чималий життєвий досвід, знала, що продавщиця помиляється: люди були схильні про це думати тому, що їм здавалося, ніби весь світ заклопотаний цією темою. Вони дотримувалися суворої дієти, вдягали перуки, збавляли години в перукарнях або в гімнастичних школах, носили звабливу одіж, намагалися викресати жадану іскру — і що потім? Коли надходив час лягти до ліжка — одинадцять хвилин, і по всьому. Ніякої творчості, нічого такого, що перенесло б тебе до раю; минав зовсім короткий час, і іскра вже не мала снаги підтримувати розпалений вогонь.

Та марно було б сперечатися з білявою продавщицею, яка вважала, що світ може бути пояснений у книжках. Марія знову запитала, де в них стоїть спеціальна література, й побачила там кілька заголовків про ґеїв, лесбіянок, черниць, що розповідали всілякі непристойні історії про церковне життя, книжки, ілюстровані за допомогою техніки східних мистецтв, де були зображені всілякі сексуальні пози, що видалися Марії вельми незручними. Але один заголовок усе ж таки її зацікавив: «Священний секс». Принаймні тут вона повинна знайти якусь відмінність.

Вона купила цю книжку, прийшла додому, увімкнула радіо, знайшла ту станцію, яка завжди допомагала їй думати (бо музика там була спокійна), розкрила книжку й насамперед звернула увагу на те, що в ній досить багато ілюстрацій із сексуальними позами, практикувати які могли хіба люди, що працюють у цирку. Щодо тексту, то він був неймовірно занудним.

Марія здобула достатньо знань зі своєї професії, аби знати, що не все в житті було питанням пози, в якій ти розташовуєшся під час статевого акту, й у більшості випадків варіації виникали в цілком природний спосіб, бездумно, як танцювальні па. Та навіть знаючи це достеменно, вона спробувала зосередитись на тому, що читала.

Через дві години вона усвідомила дві речі.

По-перше, що їй пора вечеряти, бо вже скоро треба буде йти до «Копакабани».

По-друге, що людина, яка написала книжку, НІЧОГО в цьому не тямить. Багато теорії, усілякі витівки Сходу, непотрібні ритуали, ідіотські пропозиції. Вона довідалася, що автор віддавався глибоким роздумам у Гімалаях (треба буде з’ясувати, де це), відвідував курси йоги (вона чула про це розмови), дуже багато прочитав на цю тему, часто цитував різних авторів, проте не зрозумів найістотнішого. Секс не теорія, не спалювання ладану, не врочиста музика, не щось гідне глибокої пошани та поклоніння. Як та особа (автор книжки була жінкою) наважилася писати на тему, яку навіть Марія, що працювала в цій царині, безпосередньо не знала? Можливо, це була провина Гімалаїв або нав’язливого бажання ускладнити те, краса чого була саме в простоті та в любові. Якщо ця жінка була спроможна опублікувати й пустити на продаж таку дурну книжку, то Марії, мабуть, усе-таки слід усерйоз повернутися до думки про свій можливий текст, «Одинадцять хвилин». Він не був би ані цинічним, ані фальшивим — то була б тільки її історія, більше нічого.

Але вона не мала ані дозвілля, ані справжнього інтересу; їй треба було зосередити всю свою енергію на тому, щоб принести радість Ральфу Гарту і щоб навчитися управляти фазендами.

Рядки зі щоденника Марії, написані відразу після того, як вона відклала занудну книжку:

Я зустріла чоловіка й закохалася в нього. Я дозволила собі закохатися з однієї дуже простої причини: я ні на що не сподіваюся. Знаю, що через три місяці я вже буду далеко, він стане спогадом, але я неспроможна далі жити без кохання; я вже підійшла до своєї межі.

Я пишу ці рядки для Ральфа Гарта — так його звати. Я не знаю, чи він повернеться до кабаре, в якому я працюю, але вперше у своєму житті не надаю цьому анінайменшої ваги. Мені досить його кохати, бути з ним у моїх думках і забарвити це прегарне місто його кроками, його словами, його ніжністю. Коли я покину цю країну, вона матиме обличчя, ім'я, спогад про розпалений у каміні вогонь. Усе мною тут пережите, всі ті труднощі, які мені довелося долати, — ніщо поряд із цим спогадом.

Мені хотілося б зробити для нього те, що він зробив для мене. Я багато думала й відкрила, що зовсім не випадково зайшла до тієї кав'ярні; найважливіші зустрічі готуються душами ще до того, як тіла побачать одне одного.