Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

— А я хочу повернутися.

— Хоча ми й не роздяглися, і я в тебе не увійшов, навіть не доторкнувся до тебе, ми з тобою кохалися.

Вона засміялася. Він запропонував відвезти її додому, але Марія відмовилася.

— Я прийду завтра з тобою побачитись, у «Копакабані».

— Не роби цього. Зачекай тиждень. Життя навчило мене, що чекати — найважче, і я хочу також призвичаїтися до нової думки: знати, що ти зі мною, хоча поруч тебе й немає.

Вона знову пішла пішки крізь холод і темряву ночі, як уже не раз робила в Женеві; за нормальних обставин ці прогулянки були пов’язані зі смутком, самотністю, бажанням повернутися до Бразилії, тугою за мовою, якою вона давно вже не розмовляла, фінансовими підрахунками, розпорядком денним.

Сьогодні, одначе, вона пішла пішки для того, щоб зустріти саму себе, зустріти ту жінку, яка протягом сорока хвилин сиділа біля вогню з одним чоловіком і була наповнена світлом, мудрістю, досвідом, чарами. Вона бачила обличчя цієї жінки понад півроку тому, коли прогулювалася біля озера, думаючи про те, повинна чи не повинна вона почати жити життям, яке було не її життям, — того надвечір'я ця жінка всміхалася їй дуже сумною усмішкою. Вона побачила її обличчя вдруге на півзгорнутому полотні, і тепер вона знову відчувала її присутність. Марія взяла таксі лише значно пізніше, побачивши, що ця магічна присутність розвіялася й покинула її, як це завжди траплялося.

Ліпше тепер не думати про те, що сталося, щоб нічого не порушити, щоб не дозволити тривозі прийти на зміну всьому тому, що вона недавно пережила. Якщо ця друга Марія справді існує, вона повернеться тоді, коли буде потрібна.

Рядки з Маріїного щоденника, записані в ніч, у яку їй було подаровано вагончик поїзда:

Глибоким найреальнішим бажанням є бажання наблизитися до когось. Від тієї миті починаються подальші події, чоловік і жінка залучаються до гри, але те, що відбувається спочатку, — потяг, що їх поєднав, — описати неможливо. Це незаймане жадання, у своєму чистому вигляді.

Коли жадання перебуває ще в цьому своєму чистому стані, чоловік і жінка палко люблять життя, переживають кожну мить із шанобливою вдячністю, переживають цілком усвідомлено, постійно чекаючи на хвилину близького блаженства.

Люди, що перебувають у цьому стані, не поспішають, не прискорюють події неусвідомленими діями. Вони знають, що неминуче зуміє себе проявити, що справжнє завжди знайде спосіб показати себе. І коли надходить ця хвилина, вони не вагаються, не втрачають нагоду, не пропускають жодної магічної миті, бо цінують важливість кожної секунди.

Н аступними днями Марія виявила, що знову потрапила в пастку, якої так намагалася уникнути, — але це її не засмутило й не стривожило. Навпаки: втрачати їй не було чого, тому вона почувала себе цілком вільною.

Вона знала, що, хоч би якою романтичною була їхня ситуація, одного дня Ральф Гарт зрозуміє, що вона всього-на-всього повія, а він — усіма шанований митець. Що вона майже все життя прожила в далекій країні, яку завжди стрясають кризи, тоді як він живе у справжньому раю, живе життям організованим і захищеним від самого свого народження. Він здобув освіту в найкращих коледжах та побував у кращих музеях світу, тоді як вона з не вельми високими оцінками закінчила лише середню школу. І нарешті, такі сни, як цей, довго не тривають, а Марія вже прожила на світі досить, аби зрозуміти, що реальна дійсність не поєднується з її снами. Їй навіть приносило велику радість говорити реальності, що вона її не потребує, не залежить від подій, які реально відбуваються, щоби бути щасливою.

— Яка ж я романтична, Господи-Боже.

Протягом тижня вона намагалася придумати, що може зробити Ральфа Гарта щасливим; він повернув їй гідність і «світло», що їх, як їй здавалося, вона назавжди втратила. Але вона могла віддячити йому за це лише тим, що він вважав Маріїним фахом, — сексом. Позаяк у рутинному середовищі «Копакабани» все відбувалося без особливих варіацій, вона вирішила пошукати інших джерел.

Вона подивилася кілька порнографічних фільмів і знову ж таки не знайшла там нічого цікавого — крім, можливо, варіації щодо кількості партнерів. Оскільки фільми допомогли їй не дуже, вона вперше, відколи прибула до Женеви, вирішила купити кілька книжок, хоча досі вважала набагато практичнішим не заповнювати своє помешкання чимось таким, що, бувши одного разу прочитаним, стає непотрібним. Вона пішла до книгарні, яку побачила, коли прогулювалася з Ральфом по Дорозі на Сантьяго, і спитала, чи мають вони якусь літературу на тему, що її цікавила.