Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Отже, він багатий і неодружений.

Вони перейшли хол і піднялися сходами на другий поверх, після чого пройшли до двох зал у задній частині будинку, які виходили в сад. У одній з них стояв стіл для вечері, а стіни були обвішані картинами. Друга зала мала кілька канап, крісел, полиць із книжками, брудних попільничок, келихів, які були вже давно використані й досі залишалися там.

— Я можу зготувати каву.

Марія заперечливо похитала головою. Поки що не треба ставитися до мене з такою уважністю. Я зараз воюю зі своїми власними демонами й роблю все навпаки, а не так, як пообіцяла самій собі. Але обміркуймо все спокійно; сьогодні я зіграю роль повії, або подруги, або Співчутливої Матері, хоча в глибині душі я буду Дочкою, що потребує ласки. Потім, коли все закінчиться, ти зможеш зготувати мені каву.

— У глибині саду моя студія, моя душа. Тут, посеред цих картин і книжок, перебуває мій мозок, мої думки.

Марія подумала про своє власне помешкання. Там не було саду за дверима, не було книжок, крім тих, які вона взяла в бібліотеці, бо навіщо було витрачати гроші на те, що можна роздобути задарма? Не було там і картин, лише афіша Шанхайського акробатичного цирку, в якому вона колись мріяла виступати.

Ральф узяв карафу з віскі й запропонував їй налити.

— Ні, дякую.

Він налив собі порцію й випив до дна — без льоду, без поспіху. Він почав говорити щось дуже розумне, і, попри те, що розмова її неабияк цікавила, Марія знала, що цей чоловік боїться того, що може статися, тепер, коли вони насамоті одне з одним. Марія вирішила взяти на себе контроль над ситуацією.

Ральф налив собі ще одну порцію і так, ніби кинув якусь незначущу репліку, промовив:

— Ви мені потрібні.

Запала мовчанка. Вона тривала довго. Немає сенсу її порушувати, розповімо про те, що було потім.

— Ви мені потрібні, Маріє. З вас промениться світло, хоча ви досі вважаєте, що мені не слід довіряти, вважаєте, що цією розмовою я тільки хочу звабити вас. Не запитуйте мене: «А чому саме я? Що в мені такого особливого?»

У вас немає нічого особливого, нічого такого, що я міг би пояснити самому собі. А тим часом — і в цьому таємниця життя — я не можу думати ні про що, крім вас.

— А я й не думала вас про це запитувати, — збрехала вона.

— Якби я міг знайти цьому пояснення, я сказав би: ця жінка, яка сидить переді мною, змогла подолати страждання й перетворити його на щось позитивне, творче. Але цього не досить, щоб усе пояснити.

Вона бачила, що шансів на порятунок у неї залишається все менше й менше. Він провадив:

— А я? З усією своєю творчою снагою, зі своїми картинами, що їх жваво обговорюють та намагаються придбати в художніх галереях усього світу, зі своїми реалізованими мріями, зі своїм селом, що дивиться на мене в захваті як на свого улюбленого сина, зі своїми жінками, що ніколи не заполоняли моїх думок, ніколи особливо не хвилювали мене, зі своїм чудовим здоров’ям, непоганою зовнішністю, з усім, про що чоловік може тільки мріяти, а що я? Ось я сиджу тут і кажу жінці, яку зустрів у кав’ярні і з якою був лише половину дня: «Ви мені потрібні». Ви знаєте, що таке самотність?

— Знаю.

— Але ви не знаєте, що таке самотність, коли ти маєш змогу бути з усіма, коли ти щовечора мусиш приймати гостей або запрошувати людей на якесь святкування, коктейль, виступ тієї або тієї театральної зірки. Коли телефон безперервно дзвонить і тобі не дають спокою жінки, які в захваті від твоєї творчості, які кажуть, що дуже хотіли б повечеряти з тобою, — жінки вродливі, розумні, освічені. І ти почуваєшся ніби зв’язаним, і ти собі кажеш: нікуди не йди. Тобі не буде там весело. Але ти йдеш, і часто цілу ніч намагаєшся справити на них враження, марнуєш свою енергію, аби довести самому собі, що ти спроможний звабити кого завгодно.

Потім я повертаюся додому, заходжу до своєї майстерні, шукаю світло, яке побачив у вас, і мені вдається побачити це світло лише тоді, коли я працюю.

— Що я можу дати вам такого, чого ви не маєте? — відповіла вона, відчувши себе трохи приниженою цими коментарями про інших жінок, але пригадавши, що, в кінцевому підсумку, він заплатив за те, щоб мати її поруч себе.

Він випив третю порцію віскі. Марія спробувала пережити разом із ним усі його відчуття: ось алкоголь обпалив йому спочатку горло, потім — шлунок, проник у його кровообіг і наповнив його хоробрістю, й вона теж почула себе п’яною, хоча не випила жодної краплі. Голос Ральфа Гарта зазвучав упевненіше:

— Ну, гаразд. Я не можу купити ваше кохання, але ви сказали, що вам усе відомо про секс. Навчіть і мене цієї науки. Або розкажіть мені про Бразилію. Розказуйте що завгодно, для мене головне, що ви зі мною поруч.