Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Але тепер ситуація була іншою. Хоч би якими переконливими були її аргументи (я повертаюся до Бразилії, я працюю в кабаре, ми не маємо часу, щоби взнати одне одного добре, мене не цікавить секс, нічого не хочу знати про кохання, я повинна навчитися управляти фазендами, я зовсім не розуміюся на живописі, ми живемо в різних світах), життя кинуло їй іще один виклик. Вона вже не була дитиною й мусила зробити вибір.

Вона вирішила нічого не відповідати. Потисла художникові руку, за звичаєм цієї країни, й пішла додому. Якщо він чоловік, котрому вона могла сподобатися навіть такою, якою була, то її мовчанка його не злякає.

Уривок із щоденника Марії, написаний у той самий день:

Сьогодні, коли ми йшли понад озером по тій дивній Дорозі на Сантьяго, чоловік, який був зі мною — художник, життя, цілком не схоже на моє, — кинув у воду камінь. У тому місці, де він упав, з'явилися маленькі кола, які ставали більшими й більшими, аж поки добігли до качки, яка там випадково пропливала й не мала жодного стосунку до кинутого камінця. Замість злякатися несподіваної хвилі, вона почала підстрибувати на ній, певно, знайшовши в цьому розвагу.

За кілька годин до цієї сцени я увійшла до однієї кав'ярні, почула чийсь голос, і враження було таке, ніби то сам Бог кинув камінець у те місце. Хвилі енергії накотилися на мене й на чоловіка, що малював там у кутку картину. Він відчув вібрацію камінця, я також. І що тепер?

Художник знає, коли йому зустрічається модель. Музикант знає, коли його інструмент настроєний. Я усвідомлюю, що тут, у моєму щоденнику, певні фрази написані не мною, а жінкою, з якої промениться «світло». Я є цією жінкою, і я ж таки відмовляюся прийняти її.

Я можу й далі жити так, як жила. Але можу також, як та качка на озері, пострибати й повеселитися на хвилі, що накотилася несподівано й порушила рівновагу води.

Існує назва для цього каменя: любов. Вона може описати красу блискавичної зустрічі між двома людьми, але цим не обмежується. Її можна виявити у збудженні від несподіваного, в бажанні зробити щось із палкою пристрастю, в упевненості, що здійснюється твоя мрія. Любов подає нам сигнали, які приводять нас до життя, — і лише від мене залежить, чи зумію я розшифрувати ці сигнали.

Мені приємно було б повірити в те, що я закохалася. Закохалася в чоловіка, якого не знаю і якого не було в моїх планах. Усі ці місяці самоконтролю, відмови від кохання призвели якраз до протилежного: я піддалася чарам першої людини, яка виявила до мене чуйність.

Ще добре, що я не записала його телефон, що не знаю, де він живе, що можу втратити його, не звинувачуючи себе за втрачену нагоду.

І навіть якщо так і станеться, навіть якщо я його уже втратила, мені випав один щасливий день у моєму житті. Якщо ми візьмемо до уваги, яким є наш світ, то це був день справді щасливий, можна навіть сказати, чудесний.

К оли вона прийшла цього вечора до «Копакабани», він був уже там, чекаючи її. Він був єдиним відвідувачем у барі. Мілан, який стежив за життям цієї бразилійки з певною цікавістю, побачив, що дівчина програла битву.

— Хочете випити?

— Я мушу працювати. Я не можу дозволити собі втратити свою роботу.

— Я клієнт. Я роблю вам офіційну пропозицію.

Цей чоловік, який пополудні в кафе здавався таким упевненим у собі, який так добре володів пензлем, зустрічався з великими людьми, мав агента в Барселоні й, певно, заробляв великі гроші, тепер виявив свою слабкість, прийшов туди, куди не повинен був приходити, був тепер не в романтичному кафе біля Дороги на Сантьяго, а в зовсім іншій, чужій для себе атмосфері. Чари цього пополудня розвіялися.

— То ви приймаєте моє запрошення випити?

— Прийму іншого разу. Зараз я маю клієнтів, котрі на мене чекають.

Мілан почув кінець цієї фрази; виходить, він помилився, дівчина не дозволила заманити себе в пастку обіцянками кохання. Та навіть дійшовши такого висновку, в кінці ночі, в яку не було особливо жвавого руху, він запитував себе, чому вона віддала перевагу товариству одного старого діда, якогось пересічного бухгалтера та страхового агента.

А втім, це її проблеми. Поки вона справно платить свої комісійні, не йому, а їй вирішувати, з ким вона погоджується лягати до ліжка, а з ким ні.

Рядки зі щоденника Марії, які вона записала після ночі, перебутої з дідом, бухгалтером і страховим агентом.

Чого цей художник хоче від мене? Невже він не розуміє, що ми належимо до різних народів, різних культур, різних статей? Невже думає, що я більше знаю про втіху, аніж він, і сподівається чогось навчитися від мене?