Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Вона так і не довідалася, чи не зайшла у своїй критиці живопису надто далеко, бо в цю мить принесли випивку, й розмова урвалася. Якийсь час обоє мовчали. Марія подумала, що їй уже час піти, й, мабуть, Ральф Гарт подумав те саме. Але перед ними ще стояли повні келихи отого жахливого трунку, й це був привід для того, щоб залишатися разом.

— А нащо вам книжка про фазенди?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я був на вулиці Берна. Після того як ви мені сказали, де працюєте, я пригадав, що вже раніше вас бачив — у тому дорогому кабаре. Проте, коли я вас малював, я про це не міг навіть подумати: «світло», яке променилося з вас, було надто сильним.

Марія відчула, як земля вислизає з-під її ніг. Уперше їй стало соромно за те, що вона робить, хоча для цього не було найменших підстав, вона працювала, щоб утримувати себе та свою родину. Це йому мало б бути соромно за те, що він ходив на вулицю Берна; за ці кілька хвилин усі чари її сьогоднішньої пригоди розвіялися.

— Послухайте, пане Гарт, хоча я й бразилійка, проте вже дев’ять місяців живу у Швейцарії. І я знаю, що швейцарці люди стримані, бо вони живуть у дуже маленькій країні, де майже всі одне одного знають, як ми в цьому щойно переконалися, а це вельми поважна причина для того, щоб ніхто не розпитував когось іншого, як той живе. Ваші слова були недоречними й дуже неделікатними, але якщо вашою метою було принизити мене, щоб почути себе розкутіше, то ви, ласкавий пане, лише згаяли час. Дякую вам за ганусівку, яка має просто жахливий смак, але яку я хочу випити до дна. А потім хочу закурити сигарету. А потім я встану й піду звідси геть. Але ви, пане, можете піти вже зараз, бо негоже для славетного художника сидіти за одним столом із повією. Бо я, щоб ви знали, справді повія. Повія з голови до ніг і з ніг до голови, хоча ніякої провини я за собою не бачу. Я навіть наділена деякими чеснотами — скажімо, не хочу обманювати ані себе, ані вас, ласкавий пане. Бо пан просто не вартий моїх зусиль, не вартий того, щоб я йому брехала. А цікаво, як би повівся знаменитий хімік, що сидить у протилежному кінці ресторану, коли б довідався, хто я така?

Вона почала підвищувати голос:

— Я — повія! І хочете, я вам іще дещо скажу? Ця професія принесла мені свободу, я тепер твердо знаю, що поїду геть із цієї проклятої країни рівно через дев’яносто днів, поїду з грішми, набагато освіченішою, ніж була, спроможною вибрати собі добре вино, з повною сумкою фотографій, які я знімала на снігу, й добре знаючи, чого варті чоловіки!

Офіціантка за прилавком слухала її з переляканим виглядом. Хімік, здавалося, не звертав на все це жодної уваги. Але, можливо, алкоголь, можливо, передчуття того, що незабаром вона знову стане жінкою з глухої бразильської провінції, можливо, велика радість на думку про те, що вона спроможна сказати, де вона працює, і посміятися з шоку тих, кому вона це говорить, із осудливих поглядів, з обурених жестів, не давали Марії замовкнути.

— Ви добре зрозуміли мене, пане Гарт? Від голови до ніг, від ніг до голови я повія, і в цьому моя перевага, моя доблесть!

Він не сказав нічого. І не зворухнувся. Марія відчула, як повертається до неї її впевненість у собі.

— А ви, пане, є художником, який нічого не розуміє у своїх моделях. Можливо, отой хімік, який тут сидів, неуважний, сонний, насправді працює робітником залізниці. Й усі інші люди, намальовані на вашій картині, певно, є не тими, за кого ви їх узяли. Бо інакше ви ніколи не сказали б, що може променитися «незвичайне світло» з жінки, котра, як ви це зрештою й самі зрозуміли, поки її малювали, Є ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО ЗВИЧАЙНІСІНЬКОЮ ПО-ВІ-Є-Ю!

Останні слова вона промовила повільно й дуже голосно. Хімік прокинувся від сну, а офіціантка принесла рахунок.

— Мене цікавила не повія, а жінка, якою ви є. — Ральф проігнорував рахунок і відповів, також карбуючи кожне слово, з паузами, але тихим голосом. — З вас промениться сяйво. Це світло свідчить про сильну волю людини, яка приносить у жертву щось дуже важливе в ім’я чогось іншого, для неї ще важливішого. Ідеться про очі, це світло струменить із очей.

Марія почула себе обеззброєною; він не прийняв її провокативного виклику. Їй хотілося вірити, що він хоче лише звабити її, більш нічого. Вона заборонила собі думати, — принаймні на найближчі дев’яносто днів, — що на цій землі можуть існувати цікаві чоловіки.

— Погляньте на цей ганусовий трунок, який стоїть перед вами, — провадив він. — Ви, либонь, бачите лише трунок. Я ж, оскільки повинен глибоко проникнути в те, що малюю, бачу також рослину, з якої його виготовлено, бачу бурі та грози, що їх довелося витримати цій рослині, бачу руку, що зібрала її зернята, бачу, як її перевозять сюди на кораблі з іншого материка, відчуваю її пахощі й бачу її колір перед тим, як її вкинули в спирт, пахощі й колір, які були її невід’ємною часткою. Якби одного дня я намалював цю сцену, я намалював би це все, хоча, побачивши картину, ви подумали б, що перед вами простий келих із ганусівкою.