Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Очі Віталія машинально біжать по рядках, і раптом кров ударяє у скроні, йому ніби щось стискає груди, а в горлі перекриває доступ повітря.

Бювет

Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…

– Що це?! Як це можливо?! – задихається Віталій і знову дивиться на обкладинку. На першу її сторінку, потім на останню, сподіваючись побачити там фото автора. Але на палітурці самі літери, і ті чомусь пливуть в очах.

Він відкриває книжку на сторінці, з якої виглядає білий хвостик наступної закладки.

Колеги

Середнього віку струнка Фея в джинсах і смугастому светрику згрібала на газоні листя.

Тому що осінь.

Вона пробувала спалювати його на краю дачної ділянки, але насичене нічною вологою листя горіло погано. Чаклуючи біля неслухняного вогнища, Фея раптом помітила біля паркану брудну пляшку, заткнуту корком.

Наступна закладка.

Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.

Наступна.

Зустріч

Було боляче ковтати, а обличчя нило, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стінки диліжанса та здригаючись на вибоїнах.

– Але… Але як же це?! Книжка?! – Віталій знов ошелешено крутить у руках грубий томик. – А до чого тут Тамара?!

І раптом страшна здогадка ніби обпікає його окропом. Чоловік виструнчується в кріслі і надто повільно і глибоко вдихає, закриває очі і на хвилину завмирає, зіставляючи в голові події та факти.

– Не може бути… Не може бути, щоб Тамара…

Скляні двері відкриваються, заходить секретарка з чашкою кави на маленькій таці. Але Віталій повільно підводиться, бере зі стільця плащ, вибачається і залишає офіс ходою сомнамбули. Уже на вулиці він зупиняється, ще не усвідомлюючи, що саме відбулося, що робити і куди йти далі. Він шукає очима на вузькій вуличці свою машину серед щільно припаркованих чужих, потім згадує, що спустився на Поділ фунікулером. Робить крок уперед, але раптом рвучко розвертається і знову проходить у скляні двері. Він крокує до кабінету повз секретарку, котра вже п’є його каву, бере з Тамариного стола книжку і намагається запхнути її в кишеню, але та не влазить. Тоді Віталій, стоячи спиною до дверей, кладе її за пазуху, притискає однією рукою до грудей і так само швидко виходить на вулицю.

Київський залізничний вокзал. Провівши на потяг пана Шульца, Тамара задумливо йде вздовж перону, ковзає поглядом по вікнах зеленого потяга, який ще не зібрав усіх своїх пасажирів. Раптом гучний життєрадісний голос змушує її здригнутися.

– О! Знайома фея! Ви знову до мене, дамочко? І знову з доленосною зелененькою штучкою?! Я все виконав, як ви просили. Вона забрала із собою. І хай їй буде щастя, як ви й хотіли! А ще я їй такого сусіда підсадив – во! – невисокий міцний провідник задоволено показує кулак із виставленим вгору великим пальцем. – Сьогодні зранку, до речі, привіз його назад у Київ.

– Вдячна вам, – здивована несподіваною зустріччю, відповідає Тамара і стримано озирається по сторонах. – Ви добра людина! Але я тут в інших справах.

Провідник притишує голос і каже:

– А чого ж не бути добрим за такі гроші?! Тим більше, що й по вас видно, що не розбійниця, а швидше, як у тому кіно про Попелюшку, – добра Хрещена… Ну, коли що – то я завсігда. Звертайтеся!

– Дякую! У добру путь! – неголосно промовляє Тамара і рушає до підземного виходу в місто, де на привокзальній парковці на неї чекає службова машина.

До відділення банку входить струнка темноволоса жінка років ледь за сорок. За її руку тримається миловидий трирічний хлопчик у джинсах та курточці. Він крокує поруч і зацікавлено роззирається по сторонах. Клієнтка всміхається дівчині-менеджеру:

– Доброго дня, Катю, а я знову до вас по гроші. Видавці кажуть, щось перерахували.

– Ой, пані Лілю! Невже ще одна книжка?! – радісно реагує дівчина. – Дякую, та збірка оповідань мені дуже сподобалася! Навіть свекруха забрала, теж читає, не хоче віддавати. Як ваш хлопчик? Вони ж, здається, ровесники з нашим? А Юрчик уже в дитсадку, бойовий такий став.