Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Ось ти Віталія доводиш до якогось глибокого депресу… Він у тебе весь у задумах глибоких… Та й я вчора ввечері після прочитання просто відбувся кількома примітивними фразами для тебе… Насправді мене просто рве не менше, ніж Віталія… Думаю, у кожного з нас є купа скелетів у шафі… Це якісь таємні історії з особистого життя, про які ніхто не має довідатися… Здебільшого це історії стосунків… Табуйованих стосунків…

Завжди вважав себе нонконформістом, нехтував правилами та базисами, протестував, а виявилося, що я звичайний конформіст. Пристосуванець. Слабак. Бо не можу випустити почуття на волю. Бо мене влаштовує та довбана синиця в руці, і навіть не мрію вже про журавля десь там у небі… Спокійно списую це на вік, щоб переконати самого себе в правильності того, як себе поводжу і як дію. Ця сьогоднішня малосонна ніч остаточно вкине мене в осінній депрес. Зараз навіть не знаю, чим зможу погасити смуток…

Євгенія П., 32 роки

Прочитала ваш роман. Вчора о першій ночі почала, сьогодні завершила… У мене бачення здебільшого консервативне, тому я реагую на все це ось так.

Одне слово – лише Тамара мені і сподобалася. Тим, що не просто мудра, а й хитра. Що все знала, а мовчала і тихо робила свою справу. Справу щасливої дружини, сімейної жінки.

Я не полюбила інших героїв, не переймалася долями. Бо якщо згодом і дізнаюся про їхні непрості пережитки, жахливі втрати, то своїми вчинками на початку роману вони викликали в мене неповагу, а подекуди навіть осуд. Розумію, що треба вчитися всіх розуміти, але то, мабуть, приходить із віком. Або коли ті огріхи кояться у великому відчаї, розпачі, бо насправді я вмію співчувати… А тут якось не так усе душевно було. І нічого із собою вдіяти не можу. Ви вже мені пробачте.

Вельми вже для мене важливі сімейні цінності. Сімейні зради, розлучення, коханки, необдуманий секс – усе це, гадаю, великі життєві прикрощі. Я їх остерігаюся і нікому не бажаю… Ви так просто про це пишете… Чи не звинуватять вас, що не пропагуєте сімейних цінностей? Не знаю, що почерпнуть із роману молоді, хоча задуматися, звісно, є над чим…

Щодо композиції написання, то ідея чудова. Мені лише бракувало зв’язку між оповіданнями і реальними людьми. І обговорення були не вельми активними, як на мене, хоча… Ідея, певно, була в тому, до чого те читання привело…

Але якби та Жанна ну хоч трохи якось подумала перед тим, як зважуватися і просинатися вже з Андрієм! До речі, добре, що він таки приїхав до Києва, є надія, що в них із Жанною вийде справжня любов, запанує високість почуттів.

Тетяна Р., 47 років

Згадала і свої безперспективні та «безобов’язкові» відносини з жонатим чоловіком, який і досі залишився біля свого корита… Згадала всі марні надії, що, може, щось зміниться і він побачить у мені ту саму єдину, на все життя… Зараз розумію, що проживала свій урок: не можна вигадувати бажані події, а коли вони не справджуються, винити всіх, окрім себе.

Сьогодні згадую свого «вчителя» з великою подякою. Дякую Богу, що дає мені все це зараз бачити…

Юлія Л., 45 років

Нічого не коментую, але загалом це дуже зрілий твір – і сюжет, і динаміка, і герої. Знову жінки – господарі життя! Цей роман – тістечко тірамісу: смачно, легко, вишукано, просто й дуже закручено водночас, засвоюється організмом навіть після швидкого з’їдання!

Але кінець мені не сподобався, хочу позитиву, надії, мені шкода цього Віталія, як же йому далі жити, з ким?!

Петро Домаха, 58 років

«Рівень свободи визначається довжиною повідка» – ключова теза.

Віталій не виростає, не зцілюється. Скільки часу й грошей потратила «добра Хрещена» на навернення душевного євнуха до себе? Навіщо? Щоб помститися?

Нащо такий короткий поводок самцю такси? Виводити його на люди і тішити власне ego чи карму? А може, наступаючи на хвіст, радіти від скавуління… Мені сумно.

Паралельне читання не допомогло Жанні перекусити пересохлу пуповину стосунків із Віталієм.

Дещо перебільшеною виглядає екстраполяція Руслан-Віталій. Як на мене, пуповина розлетілася на друзки від нетипової поведінки Андрія й зародження справжніх почуттів.

А образ Лілі не виписався. Він схематичний і залишився в тіні.

Олена Жиглевич, 49 років

Відчуття від читання цього роману я порівняла б із в’язанням. Коли береш нитку, яка має перехід кольорів, і плетеш, і не знаєш, який візерунок отримаєш, а таки плетеш і не можеш зупинитися, настільки це цікаво, і солодко, і млосно, і гірко. Гірко, бо в кінці таки заплакала, що Віталій такий козел, як він не розуміє, що вся книжка про нього, все Життя про нього, а він собі там щось «логічно» мислить, і тупо рефлексує, і ніколи не втямить, що «ДВЕРІ НЕ ЗАМКНЕНІ, ЗАХОДЬ»…