Григорий Сковорода: Книжечка про читання Святого Письма, названа жінка Лотова

Любий друже Михайле![2]

Перед відкриттям Харківського намісництва, під час безперервних осінніх дощів, проганяючи нудьгу, написав я цю книжицю в Сіннянському монастирі. Цей монастирок подарував Печерській лаврі святий Юстин, митрополит Білгородський, у ньому він часто усамітнювався заради гірних садів і чистого неба. Брат мій, Юстин Звіряка, який був тоді ігуменом, не міг відчувати смаку в Жінці моїй Лотовій. Однак був друкарем, і потішався книгами грецькими й римськими. А ти, любий друже, маєш смак не звірячий. Чи можна мені не сказати про тебе (в опівнічному каноні першого голосу): "Ти з'явився Авраамові, показуючи найчистішу частину богослов'я"?

Всі богословствують, та не за Авраамом. Усі кусають і жують, але не за сином Якова.

"Юдо, сину мій! Тебе похвалять брати твої…" "Зуби його кращі від молока".

Хто може згадувати жінку Лотову, якщо Бог не буде з ним? "Пам'ятай же останнє твоє…"А що таке останнє, як не кінець і вічність? "Пам'ятай останнє твоє", тобто те, що йде за ділами твоїми. Все наше зникає, а замість тіні — вічність… О вічносте! Лиш ти для нас і світло, і пам'ять. Безславний суддя, який не пам'ятає про тебе! Безпам'ятний богослов, який забув про тебе! О вічносте! Мати твоя пам'ять, а ти її мати… Книжнику мій, що спить на Біблії, скажи мені, хто й що гніздиться у пам'яті твоїй? Яка промова і яка наречена живе й формується у цьому твоєму дзеркалі, що ширше від усіх морських і повітряних безодень? Що ж це полонить і веселить твою й Всесвіту царицю? Яку царицю? Пам'ять [кажу] твою. Будь ласка, скажи…

Відповідає книжник. "Тьху! Як не знати цього? Райдуга в хмарі, красуня в дзеркалі, а прекрасний Нарцис[3] мій, світ цей, видимий в очах моїх, наче у двох дзеркальцях, дивиться на себе, амуриться й милується сам собою безперервно…" А крім цього, чи ніщо тобі на пам'ять не спадає?

Відповідь. "Та що якесь інше спаде? Бо ж що бачиш, те й пам'ятаєш…" О мій ти друже, я знав це ще до твоєї відповіді. Знаю, що весь ти, як Нарцис твій у водах, втопився у наявності. А пам'ять твоя де? У мені. Що вона пам'ятає? Все! Як же пам'ятає? Бо ж все твоє і вся твоя дурниця (хаос) стирчить під твоїм носом. Увесь твій мотлох, весь бовван твій, світ цей, лежить перед твоїми очима, гніздиться у твоїх зіницях. Лиш те одне пам'ятається, що заочне. Де ж твоя пам'ять? Бо ж у тебе немає нічого заочного. І нині навіщо вона тобі? Скажи мені: де таке око, щоб йому не було на що дивитись? Не може ж бути й пам'яті, якщо їй нічого пам'ятати. Прошу, не муч мене (проситься книжник), я ж пам'ятаю все те, що сталося вчора… О бідолашний з твоєю вчорашньою пам'яттю…

Вчора це твоє вже минуло. Згинула разом з твоїм вечором і пам'ять твоя. Все те є оте твоє вчора, що вже зникло, відцвіло й не впізнає місця свого. Якщо твоя земля є ніщо, то як же й не пам'ять? Ось оце вона від землі, земна твоя пам'ять, послухай: "Лице Господнє на творіннях злих, яке вживає залежну від землі пам'ять їх". Прошу, прокинься! Не весь погрузни у землю! Приклади до неї й те, чого не бачиш. А прикладеш, якщо згадаєш. Тим воно велике, чим нетлінне. Нетлінне, як невидиме. Бо хто ж може розтлити заочне й невидиме? І що таке святе, як не віддалене від тління? Це ж є істинна пам'ять: визнати, обійняти й прийняти у наше пам'ятне дзеркало ту святиню, яка прихована, тобто від тління віддалена й сильніше від сонця сяє, тобто всім усе оживляє.

"Співайте Господу, преподобні його, і сповідуйте пам'ять святині його".

Чи бачиш, що святиня й пам'ять — нерозлучні друзі? А ти прив'язав її до прокляття землі.

Святиня і пам'ять — це є подвійний промінь невечірнього сонця. Святиню віра бачить, надія сподівається [на неї], любов серцем обіймає, а пам'ять пам'ятає. Ці чотири духи є одне з вічністю, з безоднею нетління, з апокаліпсним містом, з сонцем, що не заходить. Бачиш дим? Згадай вогонь! Бачиш світ цей? Згадай вічність! Що таке цей світ? Дим вічності. Вічність є вогонь, який все поїдає.

Дурний ловець на слід дивиться, олень не спадає на пам'ять, а слід веде до оленя.

Глупий книжник на бовван дивиться, вічність на пам'ять не спадає. А шляхи до неї ведуть. "Шляхи твої у водах великих".

Біблія є шляхи його. А ти в шляхи заглибився. Прокинься й згадай. Куди ці сліди ведуть? Куди ці ноги несуть? Ось куди! Наум співає: "Це на горах ноги". Чиї ноги? Того, хто благовістить і сповіщає мир.

Бачиш? На горах твій олень. До нього ці сліди ведуть. До нього ці ноги несуть. Зводь же пам'ять на гори. Звідти приходить допомога.