Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– Ну, пий-пий, – махнула рукою Тамара, підійшла, притулилася до чоловіка гарячими грудьми і коротко, але смачно поцілувала його в губи, – пий, жуй і приходь швиденько!

– Томо, ти мене лякаєш! – театрально промовив Віталій і взявся нарізати ковбасу.

Коли кроки дружини прошурхотіли коридором і затихли в спальні, він налив третину келиха коньяку і стоячи рвучко випив один раз, потім налив і випив знову, і лише після цього сів і кинув до рота пару кружалець ковбаси.

Коньяк швидко розлився по тілу теплою хвилею і зняв спазм його мозку, де все ще не вкладалася гра, учасником якої він опинився. Гра, де його використали із зав’язаними очима, а він, як пацан, повівся на «молоде тіло», подумав, що обрали саме його, бо він був чимось кращим за інших… Може, Жанна просто хотіла таким чином помститися тому кенту? Але ж як так можна з живою людиною?! І годі б один раз переспати задля помсти чи пару разів, але так довго?!

Спазм знявся, і думки, які колотили десятком молоточків у голові всю дорогу від ресторану, поки він кружляв містом, щоб заспокоїтися, попливли більш розмірено. Гнів перетворився на відразу, коли усвідомлюєш обман і бридко згадувати ситуації, в яких ти був щирим, а тебе, виявляється, юзали [15] Використовували ( з англ .). . Адже він думав, у них стосунки… Проте в глибині душі Віталій знав, чому тоді піддався. Якщо Жанна обрала подібного, то він у ній побачив діаметрально протилежне до Лілі. Виходить, у кожного з них майже два роки була власна причина залишатися разом? І кожен смакував своє: один – щоб забути, друга – щоб не забувати?

Віталій зробив іще один ковток пекучої рідини, залишив на столі відкриту пляшку, нарізану на дощечці ковбасу та брудний бокал, роздягнувся прямо на кухні, покидавши одяг на стілець, а шкарпетки додолу, переступив їх і рішуче рушив до спальні.

Направду ніяких проблем із машиною, звісно, не було. Віталій тихо встав о шостій, а о сьомій вже виїхав із парковки, щоб зранку підготувати звіт за час відсутності шефа.

У кишені лежала зелененька флешка, але ні вчора ввечері, ні сьогодні зранку йому ніколи було нею скористатися, та й нічого нового там не знайдеш – оповідання вичерпані. Хай поки лежить у кишені як сувенір. Віталій після вчорашнього праведного гніву на несподіване одкровення Жанни почувався ніби розбалансованим, ніяк не міг віднайти рівновагу, і навіть відчайдушний та якийсь жорсткий після коньяку секс із Тамарою не допоміг. Він виснажився і швидко заснув, немов провалився у прірву.

Зранку думати ні про що не хотілося. Підсвідомо він прагнув швидше поринути з головою в роботу, щоб знову не копатися ні в Жанниних мотивах, ні у спогадах про Лілю та здогадках про те, як тій ведеться сьогодні. Чоловіки лікуються роботою. Або алкоголем. Або сексом. Можна ще фізичними навантаженнями, але тренажерні зали Віталія не вабили, купальний сезон завершився, а гірськолижний іще не почався.

Перед тим, як увійти в контору, чомусь подумав: «Чи не поновити відвідання басейну?» Раптом задзвонив мобільний. Тамара цікавилася, чому він вилетів на роботу перед світанням, і питала, як він почувається.

Далі закрутився понеділок, який не марно вважається важким днем. Навалилися справи, розмови, папери, партнери, засмаглий директор із південними враженнями та північними претензіями, метушлива секретарка, телефонні дзвінки, запах кави, робочі е-мейли, таблиці в Excel, пожежники, які хотіли хабара, а слідом за ними – зеленбудівці, яким раптом не сподобалася «фасадна група», тобто вхід із вулиці до офісу страхової компанії… День почався іще той. Думати про жінок, які то прикрашають, то псують твоє життя, було ніколи.

Але десь після п’ятнадцятої все розклалося по поличках і затихло, ніби план на день чи навіть на тиждень виконано і нарешті можна розслабитися. Віталій глянув у вікно і побачив, як повільно згасає яскраво-синє небо прохолодного, але світлого дня. І йому нестримно захотілося вийти на вулицю, просто пройти кілька кварталів пішки і продихатися. Синявський на місці, процес під контролем, чом би й ні, тим більше, що він навіть не виходив на обід.

Пройшовши кілька кварталів, Віталій наблизився до межі парку на Володимирській гірці, до фунікулера. Він раптом усвідомив, що більше року не їздив у цих смішних трудяжках-трамвайчиках, які так давно і терпляче зшивають із ранку до ночі верхнє місто з Подолом.

Свідомо стримуючись, щоб за звичкою не зиркнути праворуч, у бік оглядового майданчика з ротондою, де вперше побачив Лілю, він швидко ввійшов до вестибюля фунікулера. Купив жетон, вкинув його в турнікет і ступив у вагончик, який саме збирався рушати схилом униз.