Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Жанна уважно і здивовано дивилася на Віталія – уперше за весь час знайомства вона бачила його в гніві. Навіть уявити не могла його таким. Вона встала, мовчки зібрала фотокартки, твердо подивилася йому в очі та промовила:

– А якби я нічого не пояснювала, а просто поставила крапку, то ти згадував би місяці свого адюльтеру в моєму ліжку з теплим сумом?

Віталій захлинувся гнівом і не знайшовся з відповіддю. Адже дійсно його роль у цій історії була не такою вже й однозначною.

– То я не почув, що такого трапилося на тому сільському цементному заводі, що тобі мене розхотілося?!

– Нічого особливого, – відповіла Жанна, вдягла куртку, повісила сумку на плече і простягла руку до флешки. Віталій напружився.

– Нічого особливого. Зіграла в одну корисну гру – «паралельне читання» називається. Сили небесні підкинули мені цю штуку, щоб зрозуміла, хто я, що і навіщо. І хто ти. Хотіла попрощатися миром. Навіть вибачитися. Бачу, не вийшло. – Вона вказівним пальцем торкнулася флешки, і та ковзнула по гладкому столу до Віталія. – Тримай на пам’ять. Читатимеш довгими зимовими вечорами. Може, краще зрозумієш жінок. І дружині дай почитати!

Жанна повернулася і зробила крок до дверей.

Гнів, на який він і сам не сподівався, підкотив до горла, а потім вдарив Віталію в голову:

– Ну, раз у нас така відверта вечірка сьогодні, то й я дещо скажу.

Жанна зупинилася.

– Я знаю авторку цих оповідань. Дуже близько знаю. Навіть надто близько! І більша частина написаного – то пазли нашої з нею спільної історії. І менше за все мені хотілося обговорювати її з тобою!

Жінка, яка намірилася поставити крапку і вийти, не змогла приховати неабиякого здивування на обличчі. Вир думок і співставлень пролетів у її голові, і вкрай не вірилося, що ось він, цей самий Віталій, так фатально схожий на її загиблого Руслана, і є героєм тих чужих оповідань.

Жанна зробила крок до столу. І раптом Віталій миттєво накрив флешку долонею. Здивована такою реакцією, Жанна завмерла, всміхнулася самими губами, а потім розвела руками:

– Ну, то ти не пропадеш, раз такий вправний. Ще й в історію ввійдеш! – вона знову рушила до дверей і вже взялася за ручку. – Хоча… Хоча, судячи з усього прочитаного… Ти і тут в прольоті.

Двері за нею зачинилися. Віталій сидів за столом, тримаючи на ньому два кулаки, в одному з яких була флешка. Раптом він підняв їх і грюкнув обома по столу. Не так, зовсім не так уявляв він сьогоднішній вечір…

Коли Віталій повернувся, Тамара помітила, що чоловік не в гуморі. А він помітив, що вона помітила. Зазирнувши в холодильник, він нерухомо і задумливо дивився на пакунки та пластикові коробочки на полицях, аж поки не заграла противна мелодія.

– Зголоднів? – у дверях виникла Тамара в шовковій нічній сорочці вишневого кольору з оголеними плечима.

– Не знаю… Наче пізно вже, але з’їв би щось. А ще б випив коньяку! – рішуче сказав Віталій, підвівши погляд до шафки, де за напівпрозорими дверцятами виструнчилися різні пляшки.

– Нервуєш? – спитала Тамара, обіпершись одним плечем об стіну і переплівши руки під грудьми.

Віталій уважно глянув на дружину і вирішив не заперечувати. За стільки років вона пречудово вловлювала його настрої.

– Так. Зробили діагностику, познаходили купу проблем, кажуть, доведеться залишати машину на ремонт. Може, цілий тиждень буду без коня.

– Ааа… Та хіба ж це привід нервувати? Завтра вже виходить Синявський, його водій теж своє відгуляв, розберетеся, – вона поправила волосся і продовжила: – Знаю, що не любиш із водієм, але інколи можна. Он наш партнер, Шульц, літати боїться. Уперто їздить потягом, і не вмовляй! Завтра знову на Берлін проводжаємо. Теліпатиметься мало не добу. А міг би за кілька годин бути вдома. А на роботу і я тебе можу підвозити, тож не напружуйся. Чи щось серйозне?

Віталій дістав із холодильника почату палку салямі, а з шафки пляшку коньяку і знов уважно глянув на дружину, чи немає підтексту в її словах. Але Тамара так само стояла, підперши стіну, проста, прямолінійна, знайома, як власні нігті. Він пригадав сплески подружнього інтиму за останні кілька днів і подумав, що це для нього вона така звична, а чужий чоловік за бажання може відшукати в ній купу принад.

– Що так дивишся, нічний п’яничка? – не витримала його погляду й усміхнулася Тамара.

– Та ось усвідомив, що ти в мене ще ого-го, хоч і бабуся! «Вері сексі», як то кажуть! – промовив Віталій і підняв угору руки з ковбасою і пляшкою. – І ніякий я не п’яничка. Ви ж усі пили на іменинах, а я утримувався, бо за кермом. Келих вина за всі посиденьки. Маю право!