Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Жанні знову стислося серце від усвідомлення, що Русланів рід тепер зникне так само. Вона не змогла вберегти його дитину, ту тоненьку ниточку, гілочку, яка простяглася б уперед у часі, стала б розрадою його немолодим батькам…

Наступного року в ці зимові дні вона вже не бачила сенсу летіти до Єгипту. Але й від запрошення однокласників у ресторан на першу суботу лютого відмовилася. Які там гульки у такий чорний для неї день? Але за дві доби до призначеної вечірки їй наснився Руслан. Не вперше, але цього разу надзвичайно явно і живо, не якимось розмитим силуетом, а близько, у кольорі, вона навіть ніби відчула його запах… Він насварив її пальцем і велів іти гуляти з усіма.

Жанна прокинулася серед ночі в холодному поту, і серце її було на місці – калатало в грудях. На ранок вона зателефонувала однокласниці, яка організовувала зустріч, і дала згоду.

У тому ресторані Жанна була вперше. На фасаді будівлі незвично, але гарно виглядали картини відомого грузинського майстра. Шик оздоблення всередині, особливо довжелезна ажурна колона кришталевої люстри, що звисала в прольоті сходів від третього поверху до першого, – усе викликало в Жанни здивування. Вона знала, що сам Піросмані і жив, і помер у бідності, і малював свої полотна, як вивіски на крамницях, винарнях чи перукарнях, заради шматка хліба, а одноплемінники вважали його трохи божевільним. Але такий уже то був ресторан – багатий заклад під вивіскою з іменем талановитого, але вічно нужденного генія-примітивіста.

Чомусь Руслан уві сні хотів, щоб вона туди пішла, і тепер Жанна шукала якихось знаків. Три столи з трьома групами однокласників різного віку. Смачні наїдки та напої, чудові кулінарні аромати. Поруч за столом – з дитинства знайомі люди. Веселий лемент і жива музика.

Її клас святкував п’ятнадцяту річницю закінчення школи. Вона все ще почувалася незатишно, гуляючи в такі дні, коли чорна скорбота найбільше шкребла душу. Випила келих шампанського, і напруження ніби зійшло саме. Але раптом серце калатнуло в грудях із такою силою, що їй перехопило подих. На відстані метрів зо десять за сусіднім столом спиною до неї сидів Руслан.

Жанна хотіла зірватися з місця, бігти до нього, трусити за плечі, цілувати, плакати і питати, де він був ці два роки, чому не повернувся до неї, як він міг так вчинити?! Але ноги її не слухалися, та й руки безсило повисли вздовж тіла, тільки серце заходилося в грудях. Вона сиділа і невідривно дивилася на ту спину, потилицю, на його рухи, як він наливав у бокал вино, як потягнувся до салату, кивнув комусь, ледь повернув голову, і такими рідними й знайомими були його вуха та краєчок обличчя…

Знову заграла музика, люди почали виходити з-за столів, Жанну теж потягли до танців, вона зібралася із силами і встала. Піднялася, щоб підійти до того столу і на власні очі пересвідчитися…

Але Руслан теж піднявся. Він повернувся до неї лівим боком, потім присів зав’язати шнурок на черевику… І Жанна важким мішком опустилася на стілець. То був не він. Той чоловік був Русланом, але на десять років старшим. Таким міг бути його старший брат, син тих самих батьків. Таким міг бути Руслан через десять років…

До кабінету одна за одною заходили співробітниці, віталися з Жанною, зауважували, що чудово пахне меленою кавою. Вона запрошувала їх пригощатися. Почався робочий день, обмін домашніми та виробничими новинами, радість від того, що знову прийшла п’ятниця, запитання до Жанни, о котрій у неї потяг і що вона планує робити на вихідних у Києві, та й про те, як-то воно взагалі живеться на вихідних у столиці, мабуть, добре: все є і є куди піти…

Потім усі помалу розсілися за своїми столами і потонули в паперах чи комп’ютерних файлах, прізвищах, цифрах, рахунках.

Жанна перечитала лист від Віталія, зітхнула, підняла руки над клавіатурою і написала відповідь.

«Німці-угорці-ресторан» – непогано. Правда, угорців не було, був один поляк. Хлопець-перекладач набрався, а загалом добре посиділи. Вони ще залишаються, а я вже їду. Сьогодні до кінця дня складу звіт, напишу рекомендації, далі співпрацюватимемо дистанційно. Може, доведеться з кимось із місцевих з’їздити на заводи, хай глянуть, де і як видобувають їхню сировину, обговорять можливі нюанси постачання. Та тобі це не цікаво. Це ж не шрам у Петровича! :)

Про оповідання – цинічний котяра? Усі ви, блін, цинічні котяри! А озирнулися б навколо – чи багато сьогодні побачиш жінок, які світяться? Які розквітли, бо хтось вирішив, що вони, бач, варті дванадцяти корів? А? Ото ж…