Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Віталій водив поглядом по монітору, ніби на кожному рядку розрізав лезом екран. Серце його знову калатало. Забракло повітря, і він, запустивши чотири пальці за вузол краватки, потягнув її униз, потім посмикав комір сорочки і зрештою розстібнув верхній ґудзик.

П’ятниця видалася метушливою – спочатку Жанна писала звіт, потім усно викладала свої висновки директору, поки головний інженер був зайнятий з іноземцями. В обід у конторі їли домашні пироги та пили шампанське за здоров’я онука кадровички. Жанна долучилася до столу з вином та фруктами – «закрила відрядже ння». Після обіду взяла участь в обговоренні виробничих питань із головним інженером, німцями та поляком і тепер мріяла сховатися від людей у своєму номері та просидіти там у тиші аж до самого потяга. Згадала, що треба б іще побачити Віру та попрощатися, і бажано не побачити Андрія і не прощатися. Тому що ні до чого це все. Було й загуло.

На щастя, п’ятниця на заводі – короткий день: після сімнадцятої цехи ще працювали, а кабінети миттєво порожніли.

За п’ять метрів до автобусної зупинки Жанна несподівано побачила в сутінках сіру «Волгу» з увімкненими габаритами. У метушні цього дня вона на таке продовження не розраховувала. Хотіла пройти повз машину, але вже розуміла, що цим не скінчиться – вікно передніх дверцят із боку тротуару було опущене.

– Поїхали кататися? – прозвучав звідти голос Андрія.

– Мені на потяг сьогодні, – відповіла Жанна, ще не побачивши нікого у вікні.

– Потяг у тебе вночі, невже сидітимеш сама в номері? Чи, може, у кіно збиралася? – хмикнув Андрій. – Сідай, дорогою вирішиш.

Жанна відкрила дверцята, побачила Андрія. Він був такий самісінький – безпосередній, як тоді, коли по-пацанячому захоплено розповідав їй про ретро-прибамбаси цієї машини. Ніяких дурниць, спогадів-натяків, зітхань чи претензій його вигляд не обіцяв.

«Власне, хоч до готелю можна доїхати з комфортом, – подумала Жанна, – до готелю. А далі що?»

Думку про «далі» перервав різкий сигнал автобуса, якому заважала «Волга», що всунулася прямо перед зупинкою.

– Та бігом давай, бачиш – сердяться! – засміявся Андрій, і Жанна миттю всілася біля нього, грюкнувши дверцятами.

– Привіт!

– Я теж скучив! – відповів він, сміючись, і взявся вирулювати від тротуару.

Кілька хвилин їхали мовчки, поки Жанна не помітила, що машина на перехресті повернула ліворуч, а автобус зазвичай робив тут правий поворот.

– Куди везеш? – доволі байдуже спитала вона, рахуючи, скільки часу залишилося до потяга.

– Я ж запропонував покататися. Серйозних заперечень, окрім від’їзду до столиці, не було. На потяг ти встигнеш. Я ще залишаюсь, тож хотів на прощання показати тобі околиці.

– Та за півгодини надворі буде глупа ніч, які околиці?! – промовила Жанна. – А що тобі тут робити на вихідних, ти ж у відрядженні? Чи інспектуєш гастрономи?

– Та щось інспектую, але ще маю кілька справ, – серйозно відповів Андрій, а потім розсміявся. – Не накатався ще!

Жанна теж засміялася, бо знову він був страшенно схожий на її брата. Цікаво, який із її малого вийде чоловік та батько, як він у двадцять п’ять іще пацан пацаном: то йому скутер дай розібрати-зібрати, то вони з друзями рулять десь світ за очі Україною, то на краю міста на недобудованих відрізках трас влаштовують перегони…

Наче підтверджуючи помічену Жанною подібність із братом, Андрій вправно вирулив із міста і дав газу. Машина важко йшла нічною трасою, на якій дуже скоро не стало ні ліхтарів, ні знаків, ні дорожньої розмітки. Дорога освітлювалася фарами їхньої машини та зірками, які ставали дедалі яскравішими.

Жанна покрутила головою – місяця ніде на небі не було.

– Що, стрьооомно? – страшним голосом загудів Андрій.

– Ні. Дивно, – стримано відповіла Жанна, усе ж таки мимохідь відчувши певну тривогу від нічної безцільної прогулянки з незнайомим чоловіком, про якого вона лише й знає, що приїхав він у цю тьмутаракань із нею в одному купе та має шрам від апендициту.

Жанна хмикнула, згадавши про Віталієві новини з бані. Чомусь уранці, читаючи його лист, вона не асоціювала цю безглузду інформацію з тим, що краєм ока зауважила вчора в Андрія.

– Що, дивно? – уважно глянув на неї Андрій. – Ти теж це помітила, так?

– Що?

– Чекай, проїдемо ще кілька кілометрів, ти точно зрозумієш!