Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Шуткую. Я не тупий, просто вміло прикидаюся. Але, як на мій смак, це дещо моралізаторська повчальна історія. Притча. А я не люблю притч, бо вони тобі ніби вказують, що ти дурень і живеш не так, а треба так-то і так-то. А хто це хоче, щоб його вчили та мордою по парті товкли? Якщо вже вчити, то непомітно, обережненько, щоб не принижувати. Я так думаю.

Власне, оповідання про двох жінок. Але мені найбільше сподобався цинічний котяра. :)

Жанна зітхнула, знизала плечима і підняла руки над клавіатурою, щоб написати відповідь по гарячих слідах.

Перше, що вона хотіла сказати, було: «Сам ти цинічний котяра!» – але раптом у сумці запікав мобільний. Це була смска від Андрія: «Так нечесно! Ми так не домовлялися!»

Вона не відповіла на неї, але і бойовий настрій, з яким зібралася відписувати Віталію, вже згас. Жанна пригадала учорашню ніч у готельному номері, ту несподівану спонтанну близькість з Андрієм з її ініціативи, і хвиля гарячої крові відштовхнулася від серця і вдарила їй одночасно у скроні та в низ живота.

Чи добре то було, чи правильно, чи потрібно?

«Усе, що відбувається, навіщось мало відбутися. Якби ні, то не сталося б!» – так сказала того вечора Віра, обійнявши її за плечі і схлипуючи зі співчуття.

Виходить, і той солодко-безумний секс із Андрієм минулої ночі теж мав стати реальністю? Навіщо? А без «навіщо»! Бо щось із Віталієм давно вже йде не так. Не так, як їй хотілося на старті. А вона все тримається за ці стосунки. Не розквітла вона від них і на дві корови, не те, що на дванадцять. Власне, то було щось патологічне, непідвладне їй самій із самого початку, коли виникло настільки раптове почуття до нього там, у ресторані. Віталій і досі не зрозумів, чому саме. А вона за майже два роки не розповіла.

Все було просто і водночас складно. Тоді минуло рівно два роки з дня, коли загинув Руслан, а вона втратила їхню дитину. Дуже довго видряпувалася з прірви депресії, куди зірвалася в один день. Залишила ту квартиру, де жили з Русланом. Повернулася до матері й брата. Не могла їсти, говорити, нікого не хотіла бачити. Не виходила з будинку. Ледь пересувалася по квартирі. Схудла на шість кілограмів. Лежала ганчіркою і не могла змусити себе ворухнути пальцем. Хотілося вити, а не було сил. Хотілося просто тихо померти.

Жанна не бачила Руслана неживим і не могла усвідомити слова «ніколи», яке прикладалося тепер до всіх її думок про колишнього нареченого. Вона зателефонувала його батькам, ті підтвердили його загибель, але сказали, що тіла так і не знайшли. У передачах з-за кордону показували братську могилу загиблих на поромі «Cалам-98». Дев’ятого лютого відбувся похорон тих, кого витягли з вод Червоного моря. Хтось упокоївся на дні моря. Когось розтерзали хижі риби. Надії не залишалося. Жанна, як затятий мазохіст, роздирала собі душу, вкотре переглядаючи в Інтернеті відео зі свідченнями тих, хто врятувався, родичів загиблих, звернення президента Єгипту, зйомки з цвинтаря. Ніхто ніде жодного разу не обмовився й словом про її Руслана. Невже він був настільки непомітним серед тисячі шестисот арабів?!

Через два місяці вона помалу почала вибиратися. Допомогли й антидепресанти, і жінка-психолог, яку привела додому мама, налякана її небувалою депресією. Психолог довго розмовляла з нею, порадила повернутися на роботу, виходити в люди і бажано щось змінити: зачіску, штори, обстановку чи, може, звички. Через якийсь час після цього Жанна погодилася на стажування в Німеччині та в Угорщині на підприємствах, які виробляють сировину для технічного фарфору. І поїхала. Зміна місця, оточення, способу життя дійсно пішла на користь, хоча з’явилася дивна звичка – дослухатися, чи б’ється всередині неї серце. Бо інколи здавалося, що втратила його разом із Русланом і дитиною.

Через рік, наприкінці січня, Жанна купила путівку і полетіла до Хургади. Відшукала те кладовище і пробула там увесь день другого лютого. Не сама. Вона заплатила сто доларів хлопчині-студенту з Каїру, який говорив російською і підробляв у крамничці сувенірів, щоб той поїхав із нею. Вони розпитували людей, які приходили того дня зі своїм горем до братської могили. Знайшли кількох із тих, кому вдалося врятуватися. Показували фотокартки Руслана. Але ніхто не міг згадати жодних подробиць про хлопця з наплічником і фотоапаратом. Пропав безвісти.

Одна арабська бабуся, що прийшла на могилу до двох синів і невістки, побивалася і голосила по-своєму, упавши на коліна. Студент переклав: «Вона питає Аллаха, за що той так покарав її рід, адже тепер вона не зможе мати онуків і їхній рід на цьому зникне з лиця землі».