Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– Я стараюсь дати їм усе. Мій бізнес помалу крутиться, гроші капають, я тепер більше буваю вдома, ми розмовляємо, читаємо книжки, навіть їздимо на риболовлю. Я лікую собою їхні рани, а ними – свої. Нам добре разом. Нам нікого не треба.

Нікого! Знаєш, як мене тепер називають у місті? «Мужчина-шанс!» Класна партія, хіба що є один невеличкий мінус – двоє дітей. Та ще й із поганою спадковістю в галузі психіатрії… Ти думаєш, не було за цей рік «підкатів» до мене? Особливо коли дізналися, що я зібрався виїхати? Я їм не вірю. Не вірю, що комусь потрібні мої діти! Гроші, машина, дах, віза – так, запросто. Але нам це навіщо? Я вирішив рубати канати і їхати в Америку. Там усе почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайній випадок піду в армію. Мені не звикати.

– А хіба я кажу, що тобі потрібно терміново одружуватися з першою-ліпшою? Хіба я не розумію, як це важко і яка на тобі відповідальність? Але ж не можна ставити на собі хрест. У тій самій Америці народ у твоєму віці тільки починає оформлювати стосунки та заводити дітей.

– Знаєш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, із глузду з’їхав, якби не вимордовував себе там залізом. Мені це допомагало краще думати. Чи взагалі не думати, а просто приходити додому і падати без сил. Але ось уже місяць, як відмовився і від цього. Мене почали там сватати. Нав’язливо, аж бридко. Скажи чесно: «Мені тут нестерпно, а тобі все одно їхати, давай вирішимо по-дружньому, і ти мене звідси витягнеш!» Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Фіктивний шлюб, чи як воно там… Але навіщо при цьому імітувати почуття? Не вірю. Нікому не вірю!

– Пробач їх усіх, Антошо. І себе пробач за все, у чому винний і в чому ні. Так треба. І тобі стане легше. Тільки щиро, від душі. Закрий очі і скажи: «Я прощаю вас! Простіть і ви мене! Я прощаю себе. Я люблю себе».

– А дітей?

– «І дітей люблю», – скажи. Можеш це і не промовляти вголос.

Він подивився на неї недовірливо, потім затулив долонями обличчя і замовк. Марина відчувала, як він бореться із собою і зі своїм минулим.

У нещільно прикритих дверях з’явилося заспане обличчя провідника. Ледве він відкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сидіти, сховавши обличчя в долонях, ніби так і заснув. Провідник підвів очі до стелі, знизав плечима, прикрив двері і слухняно зник у сусідньому купе.

– Антошо! – пошепки сказала Марина і потягнула його долоні вниз.

Він дивився на неї довго, наче вперше побачив. Потім простягнув руку, обережно провів долонею по волоссю і раптом, обхопивши її обіруч, почав відчайдушно цілувати очі, щоки, губи…

Марину ніби знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули. Калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкотів рейками, щоб провідник у сусідньому купе не чув гуркіт двох ошалілих сердець за тонкою стінкою… У Марини, звісно, були до себе деякі запитання, але каруселі перевертали її знову і знову, і точкою стабільності тут здавався лише він – сильний, надійний, щирий…

Прогримів зустрічний товарний. Замиготіли ліхтарі. В купе стало світліше. На будильнику – друга ночі. По коридору протупотів провідник. Антон поправив Марині волосся на лобі і, дивлячись їй у вічі, набрав у груди повітря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:

– Спати! Спати-спати! Іди. Я зараз.

Потяг зупинився. Марина вийшла на перон, аби трохи врівноважитися. Ніч. Тихо. «Карлсон» позирає на неї, мовчить. Вона дістала цигарку, він простягнув запальничку.

– Ображаєтеся чи нездорові? – спросила вона тихо.

– Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами і балакать… От дамочка попалась – желєзного мужчину доконала, а з виду така собі мєлкая…

– Чого це я його доконала?! – спитала суворо.

– Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в городі багато хто знає. І про горе його, і про прочіє деталі. І до мене він уже не раз попадає у вагон. Не говорить він з женщинами! Ніколи не говорить! «Да-нєт», «спасіба-пожалуста» – і все. Аж жалко дивитись на хлопця! І як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся…

– Ні, я вас все-таки задушу, – втомлено сказала Марина, – ось саме і свідків немає, ніч… Що ви таке вигадали?! Я його на дев’ять років старша! У мене доньки – баришні! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий зіпсований!

– Мадамочко, я не перший год провідником! Я всяке бачив! Я бувалий! От тільки мене ще ніхто не душив… Було – обікрали, було – по морді надавали, а от щоб задушить в об’ятіях – не було! Душіть! Я согласний!