Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– Дякую, сонечко, я і холодний люблю!

Вони подивилися одна на одну і, не змовляючись, обійнялися всі троє…

Віталій дочитав оповідання, скуйовдив обома руками волосся, якусь хвилину ще посидів перед комп’ютером, немов в оціпенінні, тримаючи голову в руках, потім прихопив плащ, вийшов з офісу і рушив сірою вулицею до кіоску з цигарками.

Він рухався вологим тротуаром, а в голові вистукувало в такт крокам: «Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Лишень коли дасть по нервах…»

А ще згадалася Лілина подруга Зоя, перекладачка, яка сама виховувала двох дочок і бралася за будь-яку роботу. Колись Ліля переказувала надто вже подібну історію, що трапилася з подругою. Та він не дуже уважно слухав. Що йому було до Зої, коли його єство було заповнене іншою?

Віталій завмер біля кіоску і розгублено втупився в безліч різноманітних пачок на вітрині за склом.

– Що вам? – пролунало з віконця.

– Оці, тонкі, лайт. Ні, без ментолу. І запальничку!

Вечір середи у Жанни був вільним. Тобто зовсім. Вийшовши із заводу, вона затрималася біля старенького кіоску преси з такою само старенькою кіоскеркою, купила пару жіночих журналів і попрямувала на зупинку. Дощ, який зарядив іще минулої ночі, закінчився, але смеркалося вже рано й бажання швендяти незнайомими вулицями не було. Навпаки, хотілось усамітнитися, зігрітися чаєм чи коньяком, а може, чаєм із коньяком, загорнутися в теплу ковдру і читати якісь дурниці, щоб не обтяжувати голову роздумами.

Обшарпаний напівпорожній автобус довіз її до готелю. У найближчому гастрономчику-павільйоні Жанна купила пляшку коньяку, бо пишнотіла продавчиня дала зрозуміти, що ця «Десна. Три зірочки» принаймні від її справжнього виробника, а решта, де зірочок більше, – то ще велике питання… Взяла також пачку чаю в пакетиках, попросила нарізати двісті грамів сухої ковбаси і півцеглинки хліба. Усе це вона замовляла, неначе в уповільненому кіно, невпевнено, не знаючи точно, чого їй, власне, й хочеться.

– Непогана вечеря на одну персону, – дружньо всміхнулася продавчиня. – Може, візьмеш іще огірочків чи оливок у банці, бо ж виходить сухом’ятка?

Жанна, наче схаменувшись, критично оглянула набір продуктів, що вишикувався на високому скляному прилавку-холодильнику, і засміялася.

– Ага, непогана вечеря для самотньої жінки в готелі! Ну, давайте ще й огірочки! І оливки теж! Гулять – так гулять, як то кажуть!

Колихнувши пишним бюстом, господиня прилавку потягнулася до полиці і дістала дві баночки – скляну з дрібненькими огірочками і металеву з намальованими оливками.

Жанна розрахувалася, подякувала і рушила до виходу. У павільйоні більше нікого не було. Раптом продавчиня гукнула їй навздогін:

– Чуєш, ти той… Не глючся там на самоті. Якщо ні з ким поговорити – чужа людина тут самеє те! Я о восьмій замикаю лавочку, як буде настрій – заходь до мене. Роздушимо твою пляшку в задній кімнаті, за життя побазаримо. А то я й свою виставлю. Мене Вірою звуть. Заходь. Я не поспішаю. Нема до кого.

Жанна з пакунком та сумкою в руках завмерла від несподіванки, придивилася до господині цього простенького наполовину скляного будиночка, наче вперше її побачила, всміхнулася і відповіла:

– Дякую. Але тоді вже краще ви до мене, усе-таки в готелі зручніше. Я у відрядженні, он там, через дорогу живу, перший поверх, чотирнадцятий номер.

– Я – в готель? – здивовано реготнула Віра. – Ну, може, і зайду з цікавості, як не шуткуєш. За все життя в готелі жодного разу не була. А як тебе хоч звуть?

– Жанна.

– Ги… Стюардеса, типу, як у пісні співалося?

– Та ні. Інженер із Києва. Зі стюардесою вже наче відчепилися, а то було задовбували, – посміхнулася Жанна. – То прийдете?

– А прийду! Не щодня столичні заїжджі запрошують у готель! – рубанула долонею повітря Віра. – Тільки ти мені не викай, я хоч і товстіша за тебе удвічі, але ще не стара, ще сорока немає!

– Добре, не викатиму, приходь, – усміхнулася Жанна, помахала рукою і вийшла з крамниці, наштовхнувшись у дверях на неголеного мужичка із закудланою шевелюрою.

Віра однозначно мала рацію. Інколи чужа людина може бути кориснішою для сповіді, ніж близька. Таке трапляється в потягах. В оповіданні, яке Жанна прочитала сьогодні в обідню перерву, молодий чоловік, на вигляд успішний у всіх сенсах, розповів у нічному купе провідника перекладачці Марині свою історію. Прочитала, занурившись у чужі долі, що вклалися в доволі короткий текст, сколихнули її душу співпереживанням і наповнили голову роздумами.