Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– Її стан то покращувався, то погіршувався. Особливо вимотували нас дні, коли місяць бував уповні. Лікарі сказали, що це шизофренія. Не найтяжча з форм. Агресивність на словах – це ж не фізична… Возили до бабок. Ті шепотіли, викочували яйцем, лікарі призначали транквілізатори… Інколи ми навіть ходили в гості. При чужих вона поводилася нормально, певні її фрази сприймалися як екстравагантний гумор…

Марина слухала заціпеніло і вже не намагалася розбавляти своїми репліками його монолог.

– Моє серце розривалося за старшого сина. Віддав його до школи східних єдиноборств, де раніше тренувався і сам. Він був завантажений уроками, тренуваннями, спортивними зборами, я часто брав його із собою на роботу, у недалекі відрядження, ми багато розмовляли й обидва вірили, що це в неї минеться, як минає затяжна хвороба. Ми переконували себе, що всі недуги рано чи пізно проходять.

Антон загасив цигарку об коробку сірників, що лежала на столику. Марина знала, що він зараз зробить – на будильнику знову було п’ять хвилин після опівночі. І час знову слухняно повернувся назад у його сильних руках.

– Після того, як вона кинулася на мене з ножем, – сказав він і глянув на свій шрам, – я найняв хатню робітницю – боявся залишати її саму. А одного разу ввійшов до спальні і побачив направлений на мене пістолет. Врятувала реакція, напрацьована в армії, – я кинувся на підлогу, і куля вибила вітражне скло у дверях за моєю спиною. Тоді я сказав, що доведеться лікувати її в стаціонарі. Сусіди, почувши вистріл, викликали міліцію. Я довго вибачався і пояснював, що сам випадково не поставив зброю на запобіжник… Показав усіх членів родини живими, написав пояснення – добре, що дозвіл на зброю в мене був. Дружина поводилася спокійно і підтверджувала міліції все, про що я говорив. А наступного дня мені на роботу зателефонувала хатня робітниця і, ридаючи, повідомила, що коли вона з молодшим сином пішла на базар, а старший був у школі, дружина закрилася на кухні і ввімкнула газ. Її не врятували.

Він замовк, втупившись сухими очима в недопалок. Марина подумала, що краще б йому було виплакатися. Антон узяв склянку з холодним несолодким чаєм і випив залпом, як п’ють горілку. Завмер, потім видихнув.

– Хто зараз із вашими дітьми? – спитала Марина.

– Вони самі. Не дивуйтеся. Звісно, молодший іще малий, щоб залишатися на самоті, проте старший дуже відповідальний. І на всяк випадок він знає, до кого звернутися. Нам нікого не треба. Дорогою до школи він заведе брата у дитсадок. Увечері забере. Їжі я їм на два дні залишив у холодильнику. Молодший уже майже не згадує про маму. Старший говорить про неї рідко. Але якось на кладовищі сказав, що простив її. Тому що в неї тоді вселився біс і вона ні в чому не винна. У церкві правити заупокійну службу відмовилися. Я не міг наполягати. Я тоді нічого не міг. Винив у всьому себе.

Він потягнувся за будильником. Марина поклала свою руку на його і повільно притисла її до столу. Її рука була майже удвічі меншою, але Антон підкорився.

– Усе минуло, – сказала вона тихо, – що минуло, те вже не зміниш.

Він опустив голову і завмер. У напівсутінках тісненького купе їй здалося, що в кутику його ока, ближче до перенісся, блиснула сльоза. А може, то був відблиск ліхтаря, що мигнув за вікном. Так вони просиділи якийсь час. Рука Марини все теплішала, а його пульс, який спочатку калатав під її великим пальцем, став повільним і рівним, як у добре тренованого спортсмена.

Вона відпустила його руку, сама взяла будильник і виставила на ньому першу годину ночі.

– Ти шульга, – чи то спитав, чи констатував він.

– Ти теж, – відповіла Марина майже беззвучно.

– Я мушу підняти пацанів. Це моя головна мета. Мені для себе жити не можна. У них більше нікого немає. І нам ніхто не потрібен. Ми й так прорвемося.

– Я розумію. Але ти не правий. Точніше, не зовсім правий. Діти виростуть. Це відбувається так швидко, коли озираєшся на прожиті роки, повір мені. І не можна ставити на собі хрест, присвятивши себе лише їм. По-перше, усвідомлювати таку жертву – надто важка ноша для дітей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього від тебе і що це було твоє особисте рішення. Потім помахають ручкою і підуть у своє доросле життя, залишивши тебе на самоті. А по-третє, чому ти думаєш, що їм потрібна саме така, суворо чоловіча родина? З якого досвіду вони зможуть потім побудувати власні родини?