Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– Я вирішив поїхати до Америки. У мене там двоюрідний брат із родиною. Усі формальності вже виконано. Це остання поїздка до посольства. Вирішу попутно з квитками – і все. За два тижні буду вже там. Із дітьми.

Він наче і не чекав відповіді. Просто такий переломний момент у житті, треба підбивати підсумки. І бути чесним із собою. Але безглуздо розповідати собі самому про себе ж. А так легше.

Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову набік. Між її бровами з’явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай її засмучувала. Так дивляться люди, коли розуміють, що їм кажуть щось дуже важливе, але чи то не знаючи чужинської мови, чи ще не дуже чітко сприймаючи співрозмовника, вони намагаються отримати якомога більше несловесної інформації.

– Вона два роки хворіла. Відтоді, як народила молодшого. Ми навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. А тепер я і не знаю, що було страшнішим – два роки боротьби з нею за неї чи цей останній рік порожнечі та боротьби за нас…

– Можете палити, – сказала Марина, побачивши, що Антон крутить у руках пачку цигарок.

– Знаєте, я раніше не палив. Навіть коли служив у спецназі. І потім, коли був у Французькому іноземному легіоні, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу після армії. Ми навчалися в одній школі. А як повернувся, побачив, якою вона стала, нічого не міг із собою вдіяти. І затягнув її до рагсу, щоб ніхто не перехопив.

Він закурив, знову взяв будильник. П’ять хвилин після опівночі. Знову перевів на десять хвилин назад і став дивитися на секундну стрілку. Коли та зробила коло, поставив будильник на місце і продовжив:

– Жили ми класно. Усі заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дві в охороні однієї крутої фірми, але вступив до інституту на заочний. Сам хотів, і батьки так націлювали – обоє викладачі. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А вічно копійки рахувати не хотів, надивився я на це. І тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той Іноземний легіон. Обіцяли пристойні гроші, плюс іще раз перевірити, чого ти вартий, та й світ подивитися… Це був шанс не загубитися в провінції, зробити перший крок. Правда, і ризик був великий. Дружина відмовляла, боялася за мене, але я так вирішив. Батьки позітхали, але теж змирилися й обіцяли допомогти родині, поки мене не буде. Усе одно мене не відмовити – як вирішив, так і зроблю. Що вже там було далі – окрема історія. Всяке бачив.

Я повернувся через два роки – лишень дослужився до капрала, як був поранений і став перед вибором. Думав спершу про французьке громадянство після необхідної вислуги, але вирішив повернутися. Сумував дуже. Приїхав живим, мав трохи грошей на рахунку. Чого ще? Господи, які ми тоді були щасливі утрьох! Розкрутив помалу свій бізнес, купив машину, квартиру. Місто наше, звісно, не столиця, але люди з головою і тут можуть дечого досягти. Інститут так і не закінчив, не до того вже було. Син підростав, дружина все красивішою ставала. Була для нас феєю домашнього затишку. Правда, хотіла ще доньку, для себе, як вона казала.

– Так, доньки – це добре, – сказала Марина, щоб заповнити паузу.

– Коли старшому було майже п’ять, у нас народився другий син. Гарненький, здоровий хлопчик, схожий на неї. Що ж, нехай буде хлопчик – вирішили ми всі. Може, колись іще з’явиться і дівчинка. І дружина ніби не засмутилася, хвалилася нам у віконце ще з пологового будинку, слала чудові записочки. Але коли повернулася додому, почали відбуватися дивні речі. Вона перестала визнавати старшого сина. Це було жахливо. Спочатку мені здавалося, що затягнувся якийсь недоречний жарт. Але час показав явне відхилення. Старший її дуже дратував своїми запитаннями і навіть своєю присутністю. Дружина ставилася до рідної дитини, як до чужої, зайвої і навіть небезпечної для немовляти. Дитина була шокована. Я теж. Дивно, що в присутності чужих людей, які приходили привітати з новонародженим, вона поводилася цілком нормально, на старшого просто не звертала уваги, але без чужих очей ставала навіть агресивною. На мої запитання відповідала так: «У мене не було раніше дітей. Я не знаю, звідки ти привіз цього дармоїда! Нехай і близько не підходить до мого синочка! Досить і того, що живе з нами в одному будинку!»

– Господи… – прошепотіла Марина. – Я чула, що в жінок буває післяпологовий стрес, вони навіть інколи відмовляються годувати новонароджених, нервують, плачуть, але щоб так…