Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

І знову тиша довкола.

Рудик: Ти, Стародуб, зовсім, я бачу, оборзів!

Стародуб: 3 тобою, козел, я ще не закінчив.

Рудик: Ой, як страшно! Тобі тільки з такими, як Макака, воювати.

Знову тиша. Знову двері — хрясь. І голос Чекіста, на диво спокійний.

— Ти чого там розлігся, Макогон?

Я спочатку сів, потім став рачки, нарешті — випростався, обтрусив піджак і штани. Чекіст стояв перед класом, Тамара визирала з-за його спини. Урок зірвано, це дурному ясно. Тільки кому й що зараз буде? Вилиця боліла, бити Вітька Стародуб уміє, але ж цікавість таки сильніша за біль.

— Знову Стародуб? Давно щось тебе не чути, — тон Чекіста не віщував нічого хорошого, а окуляри на носі блищали на сонці скельцями, наче в Гімлера з «Сімнадцяти миттєвостей весни». [22] «…наче в Гімлера в „Сімнадцяти миттєвостях весни“» — роль керівника СС Генріха Гімлера в популярному радянському серіалі виконував актор Микола Прокопович. Йому по ролі одягли пенсне, яке постійно блимало скельцями, що підсилювало характеристику цього персонажа і цієї особистості як ката-інтелігента. Відомо, що окуляри — відзнака інтелігентної людини.

— До чого тут Стародуб? — дивувався Вітька щиро. — Я нічого не робив.

— І бійку в класі почав не ти, правда? Хто Макогона вдарив? Макогон, тебе хто вдарив?

— Він сам упав, — відповів за мене Стародуб і щиро посміхнувся. — Правда, Макогон? '

— Ти, Стародубе, свої замашки будеш показувати там, де тебе попросять, — спокійно промовив Чекіст.

— Цікаво, де про таке просять?

— Я тобі якось поясню. Але, думаю, не я тобі такі речі буду пояснювати, слава Богу. Не можеш уже довчитися по-людськи.

— Але ж, Анатолію Федоровичу, це не я бійку почав.

Таким я нашого Стародуба ніколи не бачив: викапана тобі свята невинність. Хоч до рани прикладай.

— Ти хочеш сказати, Стародуб, що бійку в класі міг почати хтось, крім тебе? — Чекіст від такого нахабства аж зняв окуляри і протер хустинкою, потім знову начепив їх на носа. — Рудик, ти староста класу. Куди ти дивився?

— До чого тут Рудик! — тепер щиро дивувався Рудик. — Я взагалі…

— Що ти взагалі? Хто почав бійку?

— В смислі, хто кого перший вдарив?

— Тамаро Михайлівно, вони всі мені вже набридли, — зітхнув Чекіст.

— Мені так само, — погодилася біологиня.

— Хто кого першим ударив? Скажіть мені ви, й на цьому закриємо тему.

— Чого мовчиш, Макогон? — гаркнув несподівано Рудик. — Ти ж перший ударив Стародуба?

Я відчув, що зараз провалюся до центру землі.

— МАКОГОН? — здивовано перепитав Чекіст. — Це що — МАКОГОН ПОЧАВ БІЙКУ І ВДАРИВ СТАРОДУБА ?

Він усім корпусом розвернувся до Тамари й мені здалося — окуляри підстрибнули в нього на носі.

Лишалася маленька надія: біологиня скаже все, як було. Тільки це означало — виказувати Рудика. А цього вона, як усі розуміли, при даних розкладах не зробить.

— ТАК, — біологиня подивилася на Вову. — МАКОГОН УДАРИВ СТАРОДУБА.

— Знаєте, я такого ще не бачив, — розвів руками Чекіст. — Сядь, Стародуб, чого маячиш. З тобою без нас розберуться. А з Макогоном я вже якось сам…

Поруч зі мною став Заєць. Від нього ніхто нічого подібного не чекав, але він промимрив, ховаючись від прямого погляду Чекіста:

— Макогон нічого не робив…

— О, заступник! — сюрпризів для нашого класного сьогодні було більше, ніж досить. — Такий самий дружок. Ви вдвох хотіли Стародуба побити? Не могли дочекатися кінця уроку?

— Ніхто його не бив…

Я помітив, що Чекіст попустився. Його, як і решту класу, як Рудика, Стародуба і вчительку біології Тамару Михайлівну, більше ніж влаштовувало, що весь конфлікт можна замкнути на вічних цапах-відбувайлах, на двох із Зоопарку. Це звично й безпечно. Тільки сьогодні щось із нами сталося. Бо раптом Свиня перестав ховатися за підручником і буркнув зі свого місця:

— Чого відразу вони крайні! Знайшли дурників, правда? Не розберуться, а починають…

— Ти вже вибач мені, Тихий, я тобі правду скажу: дурників тут особливо шукати не треба, — сказав Чекіст, роблячи крок уперед. — Аби ви знали, Тамаро Михайлівно, як цей зоопарк мені вже набрид. Ви в нас людина нова, а весь клас через оцю святу трійцю не перший рік страждає.

Можна було на цьому тему закрити. Тільки якась сила, мабуть, та сама, що поклала мою руку на потилицю Стародуба, смикнула за язика Зайця.

— Самі ви зоопарк, — вирвалося в нього. І вирок був підписаний.

— Ну не вистачає в мене на таких тупоголових нервів! — вигукнув Чекіст. — Зовсім уже знахабніли! Ну просто нема куди, скажіть будь ласка! Хай мене пробачить Міністр освіти! [23] «Хай мене пробачить Міністр освіти!» — тут відтворено реальний епізод, котрий мав місце насправді. Вчитель математики з такими словами викинув із класу «двієчника», який не слухав якоїсь там теореми. Його мати написала скаргу, але педрада вирішила не вживати жодних заходів — цього учня ніхто не любив, учителі мали до нього купу претензій. У принципі, цей приклад підтверджує практику застосовування вчителями до учнів у радянських школах фізичної сили під час уроків.