Володимир Лис - Графиня

Зате я бачу, як медсестра виходить, як вона повертається з лікарем, молодим, виявляється, то черговий лікар, потім заходить і старший, то вже «мій».

«Що зі мною?» — хочу я запитати, але питаю лише очима.

Може, лікар, старший, здогадується, може, читає запитання в моїх очах, бо каже, що мені, очевидно, паралізовано якісь центри в мозку, які відповідають за мову, раз я не можу нічого сказати. Але не варто хвилюватися, раз я прийшов до тями, то налагодиться й мова. Він просить мене поворушити рукою. Правою. Я ворушу, потім ворушу лівою. Ворушу ногами. Це ворушіння з трудом, наче хто гирі поприв’язував до рук і ніг.

— Це нічого, — каже лікар. — Ми вас обов’язково вилікуємо, я певен, що повернеться й мова. Відпочивайте.

Вони йдуть, при виході лікарі спиняються, і старший щось каже медсестрі. Вона відповідає так само стиха, але я виразно чую її слова. І дивуюся: медсестра говорить зовсім не українською, а якоюсь чужою мовою. Так, чужою, але чому? Щоб приховати від мене зміст сказаного?

«Ні, не тому, не тому, — думаю я. — Зрештою, що це за мова, мова, мо…»

Напружуватися мені боляче, голову наче стискає залізний обруч, я підіймаю свої важезні руки, щоб відняти того обруча від скронь, з натугою тру скроні і за якусь мить мене обпікає — це ж польська мова. Так, польська, я її трохи знаю, бо спілкувався з польськими колегами, коли вони приїжджали й ми спільно розшукували міжнародного злочинця Вацлава Ляцковського, який переховувався в Україні. Після тієї зустрічі я й зацікавився мовою сусідів, навіть самовчитель купив. То що ж казала медсестра?

Лікарі й вона вже вийшли, я силкуюся скласти до купи почуті щойно слова й таки складаю.

«Він піде в ту кімнату, піде, я вам обіцяю, ваша милість», — ось що сказала медсестра по-польськи.

Якісь неясні картини, обриси — дорога, старий палац, парк — виринають перед моїми очима. Я наче йду тим парком. Йду повільно, немов чогось боюся.

І бачу, як з палацу виходить жінка, одягнута якось чудернацьки — так одягалися, пригадую, століття чи й два тому — у довгій білій сукні, що дістає землі, у білому капелюшку й білих рукавичках. Хто ця жінка, звідки я її знаю?

Я відчуваю, що ось-ось закричу — від жаху й розпачу. Жаху й розпачу, і ще чогось, схожого на почуття, почуття, почуття… кохання до цієї жінки.

Розплющую очі, які я, виявляється, заплющив начеб мимоволі, бачу перед собою стелю і ту саму тьмяну лампочку. Зникла картина, що постала, було, переді мною, зате мене огортає ще більший жах — я знаю, я боюся, що ось-ось повернеться медсестра і повідомить мені про щось страшне, щось таке, чого і чекаю, і боюся…

Я відчиняю вікно, і прохолодне вранішнє повітря обдає моє розпашіле зі сну тіло. Осіннє повітря. На гілці яблуні, яка здається рукою, простягнутою мені назустріч, — до неї я можу дотягтися, навіть не висуваючись з вікна — висить тоненька біла павутинка.

— Замерзнеш, — каже мені Олег.

— О цій порі? — іронізую я, не обертаючись.

— Ти ж відома змерзлячка.

Я тихенько сміюся, виставляю руку і намагаюся торкнутися до павутинки. Та біля самої білої ниточки спиняю руку. Майнула думка написати цю павутинку, таку тендітну, беззахисну, ледь помітну серед великого старого саду. І назвати картину просто: «Павутина». Чи «Павутинка в старому саду». Треба буде лише продумати композицію.

— Що ти там побачила? — питає Олег.

— Наш світ, — кажу я. — Світ на гілці яблуні. Не віриш?

— То ти ще й поетеса? — дивується Олег.

— Усі художники трохи поети. А може, й не трохи. Інакше які ж вони художники?

Олег не відповідає. Мовчить хвилину чи навіть дві. Може, пережовує сказане мною?

Я не стримуюсь і обертаюся. І зустрічаю його захоплений погляд.

— З’їси, — кажу я.

— Із задоволенням.

Якщо по правді, то я знала, якими очима він дивиться на мене. Крізь яблуневе гілля до вікна просіюються вранішні сонячні промені. Вони, непевно, гарно підсвічують мою поставу в прозорій і короткій нічній сорочці. Шкода, що підвіконник сягає трохи вище моїх ніг. Хоча можна й перехилитися через цей недавно (перед нашим весіллям) пофарбований підвіконник, ще й трохи поворушити в повітрі стрункими, відчутно засмаглими за літо ногами, які, я знаю, добре контрастують із двома великими білими яблуками, з яких вони виростають. Чи динями?

— Я таки розумію, чому тебе назвали таким ім’ям, — каже Олег.

— Ти вже це казав, — задоволено, сміючись в душі, відповідаю я. — Не повторюйся.

— Але тоді я ще до кінця не усвідомив. Ну, йди ж до мене.