Володимир Лис - Графиня

— Ходімо, — сказав Олег.

— Ходімо, — сказала я.

Ми вирушили. Надворі чемно привіталися із сусідкою, я дізналася, якою красунею стала останнім часом.

Сонце виглядало з-за саду і просило мене дарма не вивергати душу. Я й сама розуміла, що то заняття непотрібне й нікчемне, але, сказавши «фініта ля комедія», треба було цю комедію довершувати. Завіса, панове.

Ми пройшли, точніше, начеб проткнули, це місто аж до лугу за ним, який начеб виправдовував назву нашого містечка, бо трава на нім влітку справді була густою. Тепер виростала отава, у мене є картина «Отава», рання, ще школярська, — жмуток трохи піджовтілих стебел обіч старої стежки. Я вже й тоді вміла образно мислити, от яка біда.

А ми пройшли через місто і місто пройшло через нас. Мені здалося, що пронизують не лише погляди з-за парканів, з вікон і садків, а й роки, що покірним собачам біжать за нами.

— Що ж тобі розказати, Олеже? — поцікавилася я, коли ми пройшли пів нашої вулиці.

— Що хочеш, — у голосі Олега оселився чорний птах.

І я розповіла. То була розповідь про звичайну дівчинку зі звичайного провінційного містечка, яка росла й ходила до школи, більш-менш пристойно вчилася і любила, як не дивно, грати з хлопцями у футбол, а хлопці, якщо й брали в гурт, то довіряли їй роль воротаря й немилосердно били по колінах, як я підозрювала якийсь час, навмисне.

Але дівчинка, втім, була й незвичайна, бо все більше й більше росла у ній любов до малювання. Навіть не любов, а жадоба, спрага відтворити на папері все довкола побачене — дерева, будинки, вулиці, людей, небо, стебла трави й старі дерева в саду. Мати… Мати спершу вважала те дурним заняттям, яке жодної користі не приносить, вона палила й рвала мої малюнки, вона бачила мене бухгалтером у нашому споживчому товаристві, а то й у міській раді, то було достойне заняття для її доньки, хай і не відмінниці, але ж не такої трієчниці, не безнадійно тупої (не мої, материні слова), як моя старша сестра.

Але не будемо про матір, Олеже, не в ній суть, суть у тому, хто помітив і підтримав ті мої потуги, мою пристрасть, зрештою, моє ще підсвідоме, дитяче бачення й сприйняття світу. Ти вже знаєш, що то був мій вчитель малювання Платон Васильович Лемещук. Як він підтримував ті мої перші потуги, заохочував мою пристрасть, захищав перед матір’ю, зрештою, послав мої ще дитячі малюнки на виставку за кордон! Так, мені пощастило народитися так вдало, що вже на час мого «творчого зростання» сумнозвісна «залізна завіса» хоч і не впала зовсім, але вже мала відчутні щілини. Крізь одну з тих щілин і проникли мої картини, опинилися аж у Канаді, а звідти прийшло повідомлення, що вони визнані найліпшими, а я — лауреатка. Як я шалено раділа, стрибала мало не до стелі, нарешті визнала мій талант і потрібність малювання мама, я мала перший солідний (аж триста доларів) заробіток, полотно, фарби, мене не гнали полоти город чи виганяти до ставка гусяче юрмище. Я поринула у той світ, який був моїм, до останку моїм, я його почала створювати начеб заново, і тоді й почав народжуватися той «оригінальний стиль», про який вже пишуть мистецтвознавці.

Чи ж варто говорити, друже мій Олеже, як я була вдячна своєму вчителеві, любому Платанові Васильовичу, найліпшому у світі вчителеві? А таки варто казати, варто, варто, варто, бо я, я… Але, зрештою, що тут дивного, що моя дитяча вдячність, моє захоплення переросли у підліткову закоханість, а потім — й у велике кохання.

Мовчи, Олеже, мені холодно, але ніщо мене вже не зігріє. Я колись цілувала пензлики для малювання, яких торкалися його пальці, аркуші ватману й рамки моїх перших полотен, зроблених його руками. Він став моїм другим світом, він, мій Платон. Чи знав він сам про те? Можливо, бо я теж бачила, як йому подобаюся я, що зростала не лише як художниця, а й та, що з гидкого каченяти-підлітка ставала справжньою красунею.

Він, правда, мовчав про свої почуття, мій делікатний вчитель, мій обожнюваний, мій… Але погляди, але позирк очей, його очей, спійманий мною на колінах, що визивно округлялися (завжди любила короткі спіднички), на груденятах, що ставали грудьми, на шиї, що дедалі більше лебеділа, на всій моїй поставі — то були вже чоловічі, а не вчительські позирки.

Може, це й завершилось би хепі-ендом. Може, якби не він, то я б у якомусь пристрасному пориві (назви його хоч дідьком, суть від того не зміниться) освідчилася своєму вчителю. А там… Між нами були роки, але не прірва, зрештою, наші взаємини хай і не обов’язково завершилися б шлюбом, але…