Я вийшов з подвір’я і раптом відчув, що насправді цієї певності не маю. Не в тому, що це чинить справді людина (в тому я був переконаний), а в тому, що я знайду вбивцю собак. Ось такі собі перші сумніви посіялися.
Щось мене почало бентежити у цій справі. Відсутність якогось ланцюжка у логіці моїх міркувань чи щось інше? Інше? Невже я сумнівався, що це чинить якийсь маніяк? А такий сумнів у мене чомусь росте…
Тепер же, сидячи в холодному готелі, я ще більше не певен у цьому. Аналізи не дали жодних результатів. Ніякої зайвої речовини в крові, ані речовини на подвір’ї, поруч із задушеним собакою. Жодних слідів. Хоча… Капітан Мачульський казав, що на одному з тих подвір’їв було таке враження, наче хтось старанно затер сліди. Подвір’я те було посипане піском.
Я дав завдання капітанові проаналізувати, чим вкриті подвір’я, на яких задушені собаки. Відповідь за півдня змусила мене присвиснути — переважно заасфальтовані чи вкриті щебенем. Отже, вбивця таки не хоче лишати слідів? Завтра викличу з Луцька службового собаку.
…Я лежу на ліжку в темній кімнаті холодного готелю. І несподівано чую, як б’ють об підвіконник краплі. Після майже місяця бездощів’я нарешті пішов дощ? Холодний осінній дощ. Дощ. Якась думка стосується саме його.
«Дощ, можливо, мій союзник, — думаю я. — Ні, дощ змиє сліди. Але якщо й сліди будуть, то що це дасть?»
Якась думка здається от-от завітає до моєї гарячої, незважаючи на холоднечу в кімнаті, голови, але я ніяк не можу її спіймати. Лише чую, як посилюється дощ за вікном.
Зате до мене приходить інша думка — чи вийде вбивця собак за дощової погоди на своє незвичне полювання? Чи впливають опади на дію чогось нерозгаданого (паралізуючий запах, може, ультразвук), яке робить собак безпорадними?
Я сидів і думав, аж доки не зрозумів, що мушу робити. Так-так, вийти і сам пройтися вулицями містечка. Ходити довго, може, й цілу ніч, доки не зустріну вбивцю собак.
Звичка бути передбачливим змусила і цього разу взяти із собою у відрядження парасолю. Отож, я не боявся дощу, не боявся й темряви. Я ходив вулицями Густого Лугу під холодним осіннім дощем. Раз таки зустрів міліцейський патруль, який мав пильнувати, згідно зі спецнаказом, вулиці міста. Патрулів мало бути три, але два інші, либонь, десь ховалися від негоди. Хлопці-сержанти нічого підозрілого не бачили.
Самотню людську фігуру на вулиці я угледів десь так о першій ночі. Досі я лише двічі зустрічав перехожих. Дощова негодиця і страх змушували мешканців Густого Лугу сидіти вдома.
Чоловік (а це була чоловіча фігура) вийшов із бокової вулички і швидко пішов поперед мене. Щось тенькнуло у мене всередині, я поспішив за ним. Мабуть, зачувши мої кроки, він спинився, оглянувся. І не пішов далі, не побіг, як можна було чекати, а рушив мені назустріч. Ми йшли, зближалися — серед ночі, майже в суцільній темряві; і з кожним його і моїм кроком я дедалі чіткіше усвідомлював, але не лише те, що то назустріч мені йде той, розшукати кого я й приїхав до Густого Лугу, а то йде мені назустріч моя власна смерть.
«Може, мені вистрілити першим?» — подумав я.
Але раптом я помиляюся, і цей чоловік зовсім не хотів мене вбити?
А тим часом ми неспинно зближалися. Чавкала грязюка під ногами — єдине, що порушувало цю мертву тишу нічного містечка.
Ми зближалися. Ось я побачив, що він зодягнутий у довгий плащ, а на голові має кепку. Наступної миті він вистрілив.
Коли я розплющив очі, наді мною зовсім низько висіло холодне чорне небо. Де-не-де на тому небі невиразно, крізь рвані хмари просіювалося бліде, ледь помітне світло зір. Ось вони почали збиратися в одну велику, сліпучу зірку.
«Скільки ж я лежу?» — подумав я. — То, виходить, я живий?»
Я розплющив очі, розплющив таки остаточно й побачив прямо над собою, ні, то спершу здалося, що наді мною, я побачив велику тьмяну лампочку. Я спробував поворухнутися й ледве не скрикнув від болю. Ні, я таки скрикнув, але не почув свого власного голосу. Де я і що зі мною?
— Він відкрив очі, — почув я жіночий голос. — Треба покликати лікаря.
Наді мною схилилося чиєсь обличчя. Молодої дівчини. Обличчя, обрамлене білою косинкою. Отже, я в лікарні.
— Хворий, ви мене чуєте? — звертається дівчина, певне, медсестра.
— Чую, — кажу я, але чомусь мені здається, що голосу таки не чути. Мого власного голосу.
— Не чуєте? — дивується медсестра. — Скажіть щось!
«Я чую, але не можу сказати», — хочу я вимовити, але тільки ворушу губами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу