— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.
Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.
У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.
Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.
— Як тебе насправді звуть? — питаю я.
— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.
— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?
— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.
— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?
— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.
— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.
Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.
Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.
Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.
— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.
Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.
Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.
Мені випала ідіотська справа. Навісив її на мене, звісно, мій начальник, майор Рощук. Так і бачу його єхидну посмішку. Ти, голубчику, дуже багато на себе береш, останнім часом вважаєш, що став ледве не провідним оперативником, то ось тобі — маєш.
Моє обличчя справді витяглося, коли він викликав до себе і сказав:
— Поїдеш, голубе, до Густого Лугу. До твого відома, містечко на заході області, колишній райцентр.
— Здогадуюся, — сказав я.
— Ну й гарненько, — продовжив Андрій Вітальович. — Потрібне наше втручання, бо місцевий розшук виявився безсилим.
— Вбивство? — на всяк випадок уточнив я.
— І не одне, — уточнив Рощук. — Майже чотири десятки.
Я подивився на нашого начкара. Якийсь дивний вогник зблиснув у його сірих очах. Кепкує? Навіщо?
— Щось я не чув про таке масове вбивство у нашій області, — буркнув я.
— Вбивство є, Славчику, — сказав майор. — Я не розігрую.
«Не називайте мене Славчиком», — хотілося огризнутися, але я цього, звісно, не зробив. Десь на підвіконні шефового кабінету дзижчала пізня осіння муха. Дзижчала жалібно, наче просилася випустити її в обійми другого «бабиного літа», яке зараз якраз стояло надворі, робило місто притишено-золотавим.
— Таємний маніяк? — спантеличено припустив я.
— Уяви собі — очевидно, що так, — вогник у очах шефа погас, і це свідчило, що він справді не жартує.
— У Густому Лузі останнім часом спостерігається масове вбивство собак.
— То при чому тут карний розшук? Там же, напевно, є дільничний. Якщо не цілий міський відділ міліції.
— І відділ є, правда, у Володимирі, і дільничні. Але вони не можуть знайти того маніяка. Тихо, — він підняв руку. — Знаю, що ти хочеш сказати. Але справа в тому, що районна влада просила обласне керівництво, а ті вже — нашого генерала. Наскільки я зрозумів, у містечку — справжня паніка. Хтось ночами душить собак. Методично. Віднедавна якщо не кожної ночі, то через ніч.
— Душить? — Я витріщився на начальника. — Як можна задушити собаку? Хоча… Ага, зрозуміло, душить лише кімнатних?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу