Володимир Лис - Графиня

— У тім то й річ, що ні. Наскільки я зрозумів, — і дворняг, і навіть вівчарок. Притому тільки вночі.

— І що ж — господарі не чують?

— Уяви собі, — я відчув при цих словах, що мій шеф збентежений. — Хтось начебто крадькома підходить до собаки, усипляє чи що, й потім душить якимись начебто лещатами.

— Лещатами? — витріщився я.

— Ну, так сказав тамтешній міський голова. Хоча він і не певен. Він пару годин, як був у генерала. Шкода, що я тебе тоді не покликав. А втім, розберешся на місці. Там, здається, казав той голова, навіть одну кавказьку вівчарку задушили.

— Кавказьку? — Я аж присвиснув, уявивши здоровенного лютого собацюру. — Як це можливо? Хіба що в клітці…

— Я теж про те саме спитав, — додав мій шеф. — Він сказав, що ні. Прямо на подвір’ї. Причому собаки мовчать. Саме після цього випадку з кавказькою і почалася в місті найбільша паніка.

— Схоже на містику, — сказав я. — Але, вибачте, я в містику не вірю.

— І я теж, — Рощук встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Тому й доручаю цю справу тобі. Не знаю, в чому там річ — речовина якась, якою собак паралізують, ще щось, мусиш розібратися. А заодно й спіймати того психа. Якщо, звичайно, то псих, а не вбивства заради якоїсь мети. Дій. Відрядження бери поки що на тиждень. Сподіваюся, — він значливо подивився на мене, — продовжувати не треба буде. Але якщо треба — продовжимо. Місцева міліція тебе підтримає.

Вже третій день я в Густому Лузі. Зовні в цьому тихому містечку все спокійно. Життя тече повільно й монотонно, як текло до мого приїзду й тектиме після того, як я його покину. Але я вже знаю, що спокій цей оманливий. Люди справді налякані й здатні повірити в нечисту силу, підступи диявола, Божу кару за чийсь гріхи і ще подібний набір причин того, що сталося в містечку останнім часом.

А сталося ось що. Починаючи із середини серпня (сьогодні ж середина жовтня) у містечку гинуть собаки. Я вже встановив — інтервал між першим задушенням (маленький кімнатний песик, пудель, здається) і другим становив майже два тижні. Третє собаче вбивство сталося за тиждень. Потім — за шість днів, п’ять, чотири, три, два… Тепер такий собі рваний ритм — або щоночі, або через ніч.

Я вже поспілкувався і з міським головою, і з оперативником райвідділу, який до мене вів цю справу. Вів ось уже третій тиждень. Оперативник мені сподобався. Сорокарічний капітан з ледь помітним ряботинням на круглому обличчі, приземкуватий, міцний, було видно, що зірок з неба він хоча й не хапає, але вирізняється твердістю суджень, скрупульозністю і педантизмом. Ці риси могли мені згодитися.

Капітан Мачульський показав складену ним карту собачих убивств. Їх було тридцять сім. Вони вже охопили майже все містечко — і центр, і окраїни, і два колишні села — Мокринці й Ластовині, які тепер входять до складу міста. Густий Луг — містечко переважно одноповерхове. Приватних будинків у місті й селах чимало — 1037. Майже у двох третинах обійсть є по одному, а в деяких — і два, і навіть три собаки. Всього капітан поставив на свій облік 628 собак. Різних порід, мастей і віку.

Про цю статистику я думаю, вже сидячи ввечері в маленькому номері готелю. І надворі, і тут, у крихітній кімнатці з двома ліжками, однаково холодно. До початку опалювального сезону лишилося два дні, та мене попередили, що навряд чи вчасно почнуть палити.

Сьогодні я вперше побачив задушеного собаку. Великий дворняга з домішкою крові німецької вівчарки. Він лежав, висунувши язика, і дивився на мене. А втім, то мені так здалося, хоч перше враження було таке, наче собака справді спробував подивитися мені в очі й про щось запитати.

Я звелів господарям (чоловік — простий роботяга місцевого консервного заводу, його дружина працює дояркою в кооперативі тут же, в містечку) поки що не закопувати пса. Нехай лабораторія місцевого райвідділу зробить аналізи всіх запахів на подвір’ї, аналіз крові собаки.

— Пане офіцере, — тихо звернулася господиня, коли я вже виходив із подвір’я, — ви справді вірите, що то не диявол, а людина душить їх?

Я спинився і подивився на цю злякану немолоду вже жінку. Страх у її очах мав якийсь жовтий колір, наче вона щойно перехворіла на гепатит. Чи, може, то колір очей такий жовтий?

— Звісно, що то людина, — сказав я, сказав якомога твердіше.

— Ви впевнені?

— Так, — підтвердив я. — Певен. Більше, ніж певен.

— Але хто ж то? Хто на таке здатен?

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. Але незабаром дізнаюся. Вірте мені. Через тиждень ви спокійно спатимете.