Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Увечері в супермаркеті до мене причепився іноземець. «Це вітання від професора Б. Ж.-П.», – подумала я. Професор видався здатним підпадлити мені іноземця. Наврочив, швейцарське снобисько. Іноземець наблизився до мене з кількома йогуртами в руках та запитав: «Який би ви мені порадили?» Ну, звісно. Сьогодні ж був день порад. Я запитала: «Кому порадити?» – «Мені, а кому ще? Чи тут до вас іще хтось дойнявся, га, леді?» Я сказала, що зовсім його не знаю, тому порадити йому щось важко: «Вибачте, але я можу радити тільки тому, про кого хоча б трохи обізнана». – «Тобто ви думаєте, що якби ви знали щось про когось, для кого я міг би вибирати йогурт, ви змогли б дати мені йогуртову пораду?» – «Це простіше. Наприклад, якщо цей хтось – дитина, кицька, людина, якій кортить схуднути або щось таке подібне». Він сказав, що я дуже оригінальна особа і що ми з ним говоримо в дусі кінострічок Вуді Аллена. Це мене потішило. Напевне, я всміхнулася, тому що він запросив мене випити кави. До мене давно ніхто не чіплявся в супермаркетах, якщо взагалі чіплявся, ну, окрім продавців, які зваблюють безкоштовними акціями чи купівлею двох пляшок горілки за ціною однієї.

Це було настільки раптово, що я згодилася. Він запитав: «У мене чи в тебе?» Я запитала: «А в тебе що, є своя кав’ярня?» – «Ні, – реготнув він. – А навіщо? У мене є кавоварка». – «От і в мене немає кав’ярні, – посерйознішала я. – Тому пропоную завітати в який-небудь кавовий заклад». – «Зрозуміло, – сказав він та зробив губами рух-клямку. Поправив окуляри. – О’кей. Я знаю одне приємне місце». Те місце, куди він мене запросив, кав’ярнею могла назвати тільки не балувана нічим людина.

«Знаєш, я тут нічого пити не буду. І їсти також не буду. Навіть стояти я тут не буду. І сидіти я тут не буду. Тим більше, сидіти тут можна хіба що на підлозі». Він сказав, що не бачить нічого поганого в цьому місці: «Тут вельми демократично», – сказав він. А я йому тоді висловила все, що думаю про американську демократію. «Узагалі-то міг би запросити мене в більш пристойне місце», – сказала я. Він знизав плечима та спитав, чи є в мене постійний бойфренд. «Ні, – сказала я. – Бойфренда в мене немає, є чоловік». «Ти жартуєш?» – запитав він. «Ні», – відповіла я. «У тебе є чоловік?» – «А чого ти такий здивований? Що дивного в тому, що в жінки може бути чоловік?» – «А чого ти мені раніше не сказала? Цікаві справи. Сидіти вона тут не хоче, пити вона тут не хоче, хоче в дороге місце, а в самої є чоловік!» – «А ти що, ощасливлюєш кавою у своєму товаристві тільки незаміжніх дівчат?» – «Я тяжію до справедливості», – відповів він. «Жадаю подробиць», – сказала я. «Ну це як при вашому комунізмі, о’кей? – він реготнув. – Якщо в тебе є чоловік, то він може пригостити тебе кавою, а в дівчат, у яких немає чоловіків та постійних бойфрендів, такої приємної можливості немає. І я таку можливість можу їм подарувати».

«А міг би і не подарувати», – подумала я. Ми стояли вже на вулиці. «Але взагалі-то в мене проблеми з вашими дівчатами». «Моїми?» – здивувалася я. «Тобто українками. Я вже тут живу більше двох років, але з вашими жінками в мене не складається ніяк», – жалівся він. «Це в тебе з головою власною не складається, а не з нашими дівчатами», – промовила я. «Ти точно до мене не поїдеш? Можемо просто побалакати». Я ввічливо відмовилася. «Слухай, а в тебе точно є чоловік? Ти не подумай, я не такий вже й жадібний, може, кави?» – «Май мармєладні, гів мі е ченс», – співала в продуктовому наметику Катя Лель. На місці мармеладного я б ніяких шансів їй не давала, бо собі дорожче обійдеться. «Чекай, я зараз, я швидко!» Він побіг до супермаркету. «Зараз принесе мені йогурти», – подумала я. Але він приніс шаплик із юкою. «Це – тобі. Як знак. Побачиш юку, скажи: «Привіт, Бірде!» Я побачу і скажу: «Вітання…» Як тебе звати?» – «Шу», – відповіла я, схопила юку та спіймала таксі. У мене не залишилося ніяких сил пояснювати йому, чого мене так дивно звати. «Шу?» – з таксі я бачила, як шукають його губи. «А він гарненький», – здивовано подумала я.

Вітовський виглядав спокійним. Усміхався до мене своїми ямками. «Вибач-вибач-вибач», – сказав він і поцілував мене в ніс. Мене рідко хто цілував у ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції я засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа».