Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

І ми зустрілися там, де завжди. Милиця вже сидів за столиком і так тягнув шию, наче я пообіцяв йому привести Гаель Рейчел Бінвель власною персоною на оглядини. «Не клацнув!» – сказав він мені голосом, яким спілкуються зі зрадниками. «Не міг». – «Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику». Теж мені Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багіра! «Тобі треба чимось її здивувати. Хоча я не розумію, чого ти не можеш підійти до неї з усіма своїми звітами та завантажити по повній програмі, на всю дупу!» – «Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботі, яку йому довірили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую». – «Ого, брате. А в тебе це серйозно». – «Атож». – «А ви не могли б мені зробити бізнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був із бізнес-ланчу № 1?» Це пролунало настільки раптово, що я сказав: «Ні». – «Чого ж ні? Цілком можливо», – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офіціант. «Ось!» – сказав мені Милиця, коли в нас узяли замовлення. «Що «ось»?» – «Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знаків Божих, у тебе ніколи б не було проблем». – «Милиця!» – «Що Милиця? Ти сидів і думав про неї. І подумав собі: «Ні, нічого не вийде», аж раптом почув Боже “Чого ж ні? Цілком можливо!”» «Це сказав офіціант», – наполягав я. «А, в тебе все так. Ти ніколи не дивишся далі, за обрій. Я не хочу так». Я знав, якщо Милиця впаде в стан «заточки», – це такий стан, коли він робить переоцінку власних цінностей, нікого та нічого не чує і не бачить, може навіть заплакати, – тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемкнути на щось цікавеньке.

«Так. Це був знак. Божий», – сказав я. Якщо і можна кривити душею, то тільки заради щастя друга. «Безсумнівно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона у своєму Уельсі ніколи не бачила». – «Національним?» – «Це чим? Салом? Щедрівками? «Червоною рутою»? Бойовим гопаком? «Океаном Ельзи»? Не думаю. Ні, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що би підкреслювало її жіночу привабливість для тебе. Щоб це було як освідчення… Чекай!» Я чекав. «Чекай-чекай!» Я чекав-чекав. «Ось воно. Треба подарувати їй білизну». – «Милице, ти сказився? Вона ще подасть на мене до суду чи взагалі винесе питання моєї поведінки на загальні збори». – «І правильно. Тоді ти зрозумієш, що вона підірвана коза й тобі нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайців. Якщо вона дійсно оригінальна особа, а не марудне доробло жіночої статі, то замислиться, а чого їй подарували білизну, а хто, а навіщо, а може, він славний хлопець?»

«Навіть не беручи до уваги те, що це ненормальна ідея, я не можу це здійснити суто з технічних причин. Я не вмію вибирати білизну. І я помиляюся в розмірах. Пам’ятаєш, як я подарував Аделіні комплект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравій брюнетці – яскраву білизну. Вона тоді сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тільки труси – вони чорні із загостреним мереживом…» – «А це як? Воно дряпається?» – «Ні, це такий візерунок. Милице, не збивай мене!» – «Мені просто було цікаво, а потім я б забувся запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу». – «Ліфчиків вона не носить. А коли я вблагав, щоб вона хоч приміряла, бо дуже хотів на неї подивитися, уся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив і спав, і мав би вцілити, але не вцілив. Хробак. Ось що вона про мене подумає. Гаель Рейчел Бінвель».

Милиця не любив, коли не схвалювали його ідеї. Він був інкубатором для ідей. Своїх та чужих. «У мене ще є одна ідея. Але вона така ееее… з посиланням». – «Що?» – «Ну, вона не несе пряму відповідь, але містить посилання». – «Давай своє посилання». – «О’кей. Треба звернутися до Шу». Отож і звернувся до Шу. А вона перенесла роботу свого бюро добрих послуг на наступний день. І настала субота. День шостий.

«То її звати Гаель?» – запитала Шу, коли ми – вона, я та Милиця – зустрілися на її конспіративній хаті. Вона збиралася її здавати, щоб мати зайві гроші, але поки не знаходила приязного наймача. Це для неї було важливішим за гроші – приязний наймач. «Гаель Рейчел Бінвель», – відповів за мене Милиця. «От я не розумію, як ти спромігся закохатися в жінку, яка носить чоловіче ім’я?» – здивувалася Шу. Мала вона при цьому щирий вигляд. Не знаю, як Милиця, але я на неї витріщився. «Хто б говорив!» – тільки й виголосив я. «Ой», – зойкнула, як дівчисько, Шу та залаштунила обличчя долонями. «Шануйтеся, Олександро! Майте совість», – сказав Милиця, який теж реготав.