Лариса Денисенко: Калейдоскоп часу

З прямокутника десять на п’ятнадцять на мене дивилася тендітна темноволоса француженка з гарною зачіскою-каре. Я вирішила, що вона на мене схожа (недарма мою зовнішність називали саме французькою!), і постановила діяти. Фотокартку Лана мені продала за десять баксів, і я пішла до перукарні.

Усі навколо казали, що мені дуже пасує ця зачіска, він на це не реагував. Я не знаю, що слугувало поштовхом: можливо, те, що на ньому в той день був яскравий червоний светр, але я чітко збагнула, чим я можу його вразити. У батьковій енциклопедії я знайшла те, що мені потрібно. «Державний прапор Франції складається із синьої, білої та червоної вертикальних смуг. Синій колір символізує святого Мартінія, покровителя міста Париж. Червоний – колір полум’я вогнищ та сердець. Білий колір – це символ французької національної героїні Жанни д’Арк. Ці кольори дехто пояснює як три слова національного девізу: «Свобода, рівність, братерство…»

Я бігала по крамницях весь день, як навіжена, але придбала все необхідне для об’Етьєнування. Три светрики. Три кольори. Синій. Білий. Червоний. Коли в нас була лекція, я вдягла синій, він найбільше пасував до моїх очей (але із собою в мене були і два інші), та перевдягалася в туалеті, знову забігала до аудиторії вже в білому, а через якийсь час просилася вийти не хвилинку і з’являлася в червоному. «Ти збожеволіла? – запитували мене. – Що все це означає?» – «Слухай, давай нарешті підемо вип’ємо кави. Ти така сьогодні жвавенька… Або про що я говорю? Така зваблива, грайлива. Слухай, може, пішли кохатися?» Ніхто не збагнув, що це символізує!!! Вони й гадки не мали, заради кого все це відбувається. А в мене були напоготові пояснення, я заздалегідь їх підготувала. «Чоловік уранці подарував мені три светри. Я Катьці обіцяла показати, бо вона мені не вірила». Катька була моєю змовницею, лише загадково посміхалася. Взірець довершеності – Етьєн Легран – мною зацікавився, він зрозумів натяки трьох кольорів. Поки ніяк не реагував, але почав вирізняти… І тоді я вдалася до другого етапу свого плану.

Мій білий светрик мав перетворитися на офіру! «А якщо воно потече?» – запитала Катька. «Не потече. Я під дощем колобродити не збираюся. І митися в ньому також». На столі лежала наша офіра та дві коробки із синьою та червоною гуашшю. «З Богом?» – несміливо запитала Катька, бо я довірила перетворювати светра на французький державний прапор їй: сама я не могла й риску рівно провести за допомогою лінійки. «Ті, хто вірує в мене, – за мною!» – урочисто проголосила я.

Я відразу зрозуміла, що він мій. Бери голими руками. Як завжди, його погляд блукав колами, але починав із мене та завершував великі та малі кола мною. Моїм светром та моїми грудями. Я не знаю, чого він хотів (та й нащо це знати?): збагнути, навіщо це мені, зрозуміти, що я від нього хочу, а швидше за все, він просто любив гру так само, як і я. Та й узагалі йому було приємно бачити триколір Батьківщини на дівчачих грудях, які були схожі на личка пухких немовлят із носиками-пипками.

Коли ми почали роздягатися в квартирі, яку йому винаймав університет, – маленькій, викривленій, але в центрі міста, – раптом він скрикнув та відсахнувся. Моє тіло було в синьо-червоних патьоках, деякі були фіолетові. «Мон Дье, що це?» Я його розуміла: хочеш трахати дівчину, а не добряче відбиту м’ясниками тушу. «То – гуаш». – «Татуаж? Але навіщо такий?» – «Ні, гуаш. Фарба. Я фарбувала светр. Під прапор». Через збудження я спітніла, і білий светр мстився мені за те, що ми з Катькою здолали його незайманість. «Ти фарбувала светр? Навіщо?» – «Для цього», – сказала я і поцілувала його. Гомосексуалістом він не був, але те, що ми кохалися і він був у мені, я розуміла тільки з ритмування його носа об мою шию. (Я тоді ще подумала, а що буде, якщо він зламає об мене свій ніс?) У нього був маленький член. На підлозі купою валявся ще один державний прапор Франції: його сині плавки, мій білий ліфчик та мої червоні (парадні з мереживом!) труси.

«Ви більше не бачилися?» – «У тому розумінні, як того разу – ні. Звісно, що я бачила його на лекціях, він мене також. Та й навіщо нам було бачитися? Розмовляти він зі мною не хотів, мене він теж не цікавив у розмовному ракурсі. Навіщо мені був коханець із маленьким членом, а йому – коханка із завеликою піхвою? Хіба мало людей із цими органами, які більше тобі годяться?» – «А в тебе правда завелика?» – запитав Милиця. Ну хто б сумнівався! «Милице! – заволали ми з Шу. – Ти взагалі думаєш, коли щось запитуєш?» – «Звісно, я ніколи не запитую те, що мені не цікаво». Милиця ніяковів, коли його ловили на тому, що він докладає собі в каву третій кубик цукру (коли всі обмежилися двома), але щодо своїх запитань він завжди випромінював упевненість.