Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Уперше мене зачинив батько. Але він інколи мене відчиняв – або своїм ключем, або добирав чарівне слово, і я відчинявся сам. Потім мене зачинила Віолетта. Дуже дивно, але зараз я усвідомлюю, що це сталося майже відразу, раніше, ніж відбулося наше весілля. Згодом зрозумів, що це вона мене зачинила, а спочатку думав, що то зачинився я сам. Я ніколи не був мовчазним, не мовчав і з Віолеттою, але старанно виговорював те, що вона хотіла та очікувала від мене почути. А ще всміхався, бо знав, що мої ямки впливають на людей певним чином: люди не думають, що я можу бути небезпечним. Власне, якби мені цікаво було побути наволоччю, я б цим скористався. Але я використовував цю природну особливість своєї зовнішності тільки як самозахист.

Я закрив очі на справжнє походження Віолетти, до якого докопався батько (він любив дізнаватися про людей усе, але ніколи не нав’язував свою думку, коли це мало відношення до стосунків інших людей), бо мене, власне, це просто насмішило. «Бідна Галя, – подумав я тоді. – Бідна Галочка». Якби Віолетта дізналася про те, що я навіть подумки назвав її бідною, та ще й Галочкою, вона б розлучилася зі мною раніше, ніж зустріла не такого вже й блискучого, але справжнього німця, якими вона марила. Я загравав до її подруг, яким завжди подобався, тільки тому, що її це розважало. Я навіть писав твори на теми, які її хвилювали, бо її, бач, цікавила моя справжня думка, а людина краще розкривається на письмі. Смішно. Як усе це було смішно. Шкода, що всі ці витвори не збереглися, я б зараз читав їх, коли в мене псувався б настрій. Одне я зрозумів: я ніколи не віддам їй Макса, тому що не хочу, щоб його життя вона перетворила на свою докторську дисертацію.

У такій відкритій до людей Америці я теж був зачинений. Ким був для них Ежен Вітовські? «Смарт юкраініен», «гоноровий полячек», «підійди до того факінг словака, він у цьому петрає». Усіх решту більше цікавило, який номер мого страхового полісу, ніж те, які музика та книжки мені подобаються. Утім, у мене були коханки, були друзі, деяких людей у своєму офісі я поважав, спілкування з деякими уникав, тобто я наче жив нормальним життям. Я згадував, як починалася моя американська самостійна кар’єра, коли ми з навіженим Сашком втекли на старій машині (жоден із нас не мав водійських прав) та винайняли хату, по якій я не пересувався без ножа, бо Сашко був величезний, як скеля, а глузд він втратив давно, тобто я дбав про себе та своє життя. Але якимось чином я зрозумів, що все це не те, коли зустрів її.

Спочатку я зрозумів, що вона належить до того типу жінок, які мені завжди смакували. Гарні стегна, виразні сідниці, точена талія, може, трохи видовжена, довгі кінцівки, темне волосся, у яке кортить зануритися, ну і перш за все – вилиці… Майже ті самі вилиці Віолетти Вайґель, які підкорили мене відразу. З нею легко було спілкуватися, та я навіть не помітив, як ми слідом за помаранчевими шаликами румунів приєдналися не до тієї черги на виліт. Я надзвичайно зрадів, що є нагода залишитися в Парижі, натомість вона поводилася, як скажена ідіотка: гасала, ридала, забивалася в кут. Вона так істерила, що мені конче захотілося віддалитися, але натомість я почав бігати з нашими паспортами та вирішувати проблему, яка проблемою зовсім не була. Звісно, що потім вона розповіла про свою матір – жінку з нервами, подібними на гнилі нитки… Я таке теж зустрічав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованість у відкритому стані була зовсім іншою на смак.

Правда, вона видавалася мені надто юною. Я остерігався юних жінок, почувався незручно, здавався собі майже стариганем. А з нею почувався впевнено та весело, поводився, наче підліток поруч із дівчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася піти на побачення: вибріхував якісь історії на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навіть не думав, як переспати з нею. Зовсім не було таких думок, що теж дивувало, мені хотілося її бавити і все. І вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, і нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша різниця у віці. Коли я побачив Макса, то подумав, а чого б їх не познайомити? Інколи я міркував про те, яка в мене буде невістка – Шу мене влаштовувала в цій якості на всі сто.

Я тішився з того, що ми обмінялися координатами, бо не хотів втрачати легкості спілкування та шукати ключ для себе. Уранці я почав ритися в касетах, щоб знайти «Історію кохання», я завжди милувався Жульєт Бінош, а Шу була схожа на неї. Узагалі ця аеропортова історія кохання двох незнайомців була навіть не натяком, а прямим запитанням: «Чи ти погоджуєшся, що?…» Я довго вагався: брати це із собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я ідіот, старий мудак, який любить чіплятися до дівчат, хай куди б летів, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист підчеплювати когось молоденького, аби приємно провести ніч. А може, тиждень, а може, місяць. І відкишкувати свою старість: «Кш-кш, Старість, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке дівчисько мене бавить? Тобі це й не снилося, шкутильгай собі далі».