Лариса Денисенко: Калейдоскоп часу

Я пізно відчув, що дещо змінилося. Я ледь зміг опанувати себе та обійняти її в той день, коли вони повернулися вночі напідпитку, страшенно задоволені одне одним. Веселі, молоді, вродливі. До того ж, так, вони були дуже схожі між собою – як я цього раніше не помічав… Коли я обіймав її, бо вона кинулася до мене, я спіймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловіка, якому не подобається, що хтось мацає його жінку. Цим «кимось» був я. Він презирливо дивився на мене, прискіпливо, виразно. Я засоромився своїх голих ніг, які недоладно стирчали з-під задовгої майки, у якій я намагався заснути (я був схожий на підстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвіночка в дитячій виставі). Зараз він помітить, що мої ноги не такі пружні, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обіймає молоду шикарну жінку, з якою він тільки-но пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом сміялися, вона жартома перевіряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а він смикав її за волосся – у нього був потяг до волосся з дитинства; Віолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв… Шу сміялася, щось шепотіла, підспівувала, здається, «уна-уна-уна-ун моменто», це було справді смішно, вона була кумедна, але я відчував, як із кожним «уно» з мене наживо здирають шкіру. Цього не могло статися… Це цілком могло статися.

Далі почалося пекло. Моє власне, я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хаті. Що я міг? Спостерігати та чекати. Прислухатися, принюхуватися. Придивлятися до себе і до інших. Я почав спускатися та підійматися на свій поверх по сходах, щоб помітити, коли мене скрутить від знесилення, щоразу здавалося, що я більше спітнів, більше захекався, ніж раніше. Це старість. Коли я кохався з нею, – а я продовжував кохатися з нею, бо хотів її надзвичайно, – поводився більш агресивно, кусав її плечі, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, і мені це подобалося. Я згадував, що Віолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, зокрема й секс. Шу гомоніла, стогнала, викрикувала щось незрозуміле, навіть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цілував її маківку чи сідницю. Зараз я прислухався до кожного її звуку, і коли вона стогнала «ммма», я чекав, дотискував її, входив різкіше, щоб вона викрила себе, злочинка, щоб закричала на всю горлянку: «Макс»… Мені здавалося, що мене відразу відпустить. Краще знати, ніж мучитися підозрами, але бути переконаним, що все так, як ти підозрюєш, та не мати певних доказів. Я божеволів. Інколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, які блукають її тілом, – це руки Максима.

Звісно, що я спробував усе з’ясувати в неї. Звісно, що вона віджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловіків, на котрих, на мою думку, більше був схожий Макс, аніж я; тиснув на неї, скавульчав, розповідав про довічну чоловічу конкуренцію, і тоді вона запитала серйозно: «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» Я відчув холодок побіля своєї шиї, натомість серце моє палало, усі нутрощі також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць. А що ще казати в таких випадках? Вона запропонувала повернутися до цієї розмови ввечері.

Я уявив, як хутко підводжуся та починаю бити посуд на кухні, кулаком перевіряю на міцність вікно, скло летить на мене, на неї, сусіди починають гамселити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потім я починаю трясти її, намагаючись дізнатися, що вона приховує і як могла таке зі мною зробити. Як раптом обм’як. Видався собі смішним та безпорадним.

Вона пішла на свою роботу, а я сидів, палив чужі цигарки (залишив хтось із гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа: «Старий щось про нас знає. Надалі треба бути обережнішими». І його, Максову, нахабну посмішку переможця… Я вирішив поїхати на цвинтар, до батька. Потрібна була його присутність, нехай умовна, можна було поговорити з батьком і не залишаючи квартиру, але я вийшов надвір.

Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик: кілька гойдалок, на яких я ніколи не бачив дітей, лавка, де в теплу пору сидів бомж, що читав пакети, а ще дерев’яні боввани, однакові та жахливі на вигляд, яких було врито у пісок, щоб вони бавили дітей – це вигадав явний маніяк. На бовванів підіймали лапки дворові кобелі, хрестилися старенькі, а ввечері когось із них обов’язково кликали бути третім місцеві п’яниці. Двох із них хтось зніс. Вони валялися п’яні в багнюці. Один вклав голову на груди іншому. Однакові, як брати-близнюки зі спитими пиками. Груди того, хто підтримував голову іншого, були в червоній фарбі. Поруч із ними валялася розочка з горілчаної пляшки. «Тут відбулося братовбивство», – подумав я. Перед очима, утім, з’явився Макс. Він простягав до мене руки, а я стояв біля вікна на кухні та тримав ніж. «Геть!» – заволав я. «Трррр…» – поважно відповіла мені ворона. «Я не тобі, пані вороно», – вибачився. «Трррр», – повторила вона. «Може, вона панянка або взагалі пан?» – подумав я, щільніше закутався в шалик і пішов шукати таксі.