Лариса Денисенко: Калейдоскоп часу

«Щось ти сумний, Женю. Я розумію, що біля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?» – «Давайте краще я допоможу вам прибратися». – «Женю, це вже ні. Я з цим сама впораюся, для мене це радість». – «А можна запитати вас?» – «Краще запитай, інакше зараз почну гомоніти про рідних, друзів, пінчера свого Розку та сусіду-наркомана – пожалкуєш, що не спрямував мене в потрібне тобі річище». – «Софіє Аркадіївно, я ж вас давно знаю, і Семена Франсовича теж, і ніколи у своєму житті не бачив більш гармонійної пари. Скажіть, у чому таємниця? Як зберігати стосунки? Від кого це залежить? Як упорядковувати власні емоції, як долати свої підозри? Як відчувати одне одного? Як говорити одне одному про все й не боятися, що тебе хибно зрозуміють, образяться чи образять? Чого вас досі тягне сюди, до Семена Франсовича, поговорити, посміятися, пожалітися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують різні люди, переконаний, що вам цікаві ваші подруги, але ви все одно йдете сюди».

«Правий ти, правий, хлопчику. І подруги в мене є, дуже хороші. І друзі, Семенків спадок, та й не тільки. Я тобі зізнаюся, у мене навіть є залицяльник, дуже приємний чоловік, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповідаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все на комедію. Прийде він, програв у суді, клієнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобі сказати. А я підійду й розіграю з цього всього комедію, і він уже регоче, плескає в долоні, фантазеркою мене кличе, попустило… Я так свою онкологію налякала. Реготанням. Онкологія подумала: «Навіщо така пришелепувата дурепа там, за обрієм?» – та залишила мене в спокої, відступила.

А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. І так говорив, що я, дурна, у це завжди вірила, а потім інші повірили, а що в мені гарного було? Дві ноги-сірники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вірила. Й інші вірили, залицялися, вірші присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мій, треба не так уже й багато: довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям». – «І все?» – «Все! Бач, який! Думає, що це легко. А ти спробуй».

І я вперше вдихнув на всю міць легенів. Не тому, що я спробував і все в мене вийшло. А через те, що осягнув: у мене вийде, бо я розумію, що це правильно. Що я відчував? Спокій та впевненість, піднесений настрій. Софіє Аркадіївно, та ви – чаклунка, чарівниця! І красуня! Звісно, що красуня, про це всім відомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…

Шу дивилася на мене мовчки, вичікувала, тільки губи були напоготові – всміхнутися. Я намагався виглядати спокійним. Усміхнувся їй. «Вибач-вибач-вибач», – сказав і поцілував її в ніс. Їй подобалося, коли я цілував її в ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції вона засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа». Довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям. Я більше не прислухався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.

А через місяць Максик повідомив нам, що одружується. Зі своєю таємничою валлійкою. Шу, виявляється, навчила його свого старого перевіреного методу: як звабити людину светром. І цього разу він також спрацював. Я сказав, що вона може патентувати ще один метод – як звабити чоловіка шаликом – і видати книжку «Одяг не культ, а засіб зваблення». «Може, через повагу до магії светрів він припинить нарешті воювати з моїми кофтинками?» – реготала вона.

Макс зараз був таким кумедним! Він був схожий на мого старого спанієля, який умів відчувати, що за кілька днів батько візьме його на полювання. Тому пес поводився як кумедний бешкетник, бігав по хаті з висолопленим язиком, хвіст його крутився, як маленький пропелер, кілька разів на день він підходив до кожного з членів родини, щоб повідомити про своє мисливське щастя, очі його палали, час від часу він попискував від збудження. «Слухай, ти зараз схожий на мого спанієля…» – почала я і хотіла розвинути свою думку, як Макс образився. «Шу, ну чого ти до нього чіпляєшся, бачиш, він нервується!» – сказав мені Вітовський-старший. Він теж дуже нервувався. Макс образився і на нього. Він сказав, що не нервується й не збирався нервуватися. «Я хіба пудель чи канарка, аби нервуватися?» – запитав він. Я сказала, що він не пудель, тому що він спанієль. Макс почав оглядати кімнату, шукаючи, чим би в мене поцілити. Потім він вийшов на середину і ще раз повторив, що він не нервується, при цьому він так крутив указівний палець лівої руки, що ще трохи – і я б йому повірила та спокійно повезла до травмпункту. Натомість ми його своєю прискіпливістю вже дістали, сил немає – а за кілька днів приїде мати Гаель. «Тобто Гальки», – гигикнули ми разом із Вітовським-старшим, і Макс, тицяючи в нас пальцем: «Ви, ви, які ж ви…» (шкодував, мабуть, що то не револьвер) – вибіг із кімнати.