Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«Віолетти не буде». – «Чого?» – «Що сталося?» – «Оу…» – «Вона сказала, що її закачує від балету». – «Що?» – «У моєї матері від балету починається морська хвороба». – «О, розумію. Може, купимо їй пігулки? Я завжди приймаю пігулки, коли мандрую водою». – «Вона заперечує пігулки». – «Яке має значення, заперечує вона пігулки чи ні? Значення має лише те, що вони можуть допомогти». – «Гаель, скажи мамці, що треба вдягти панчохи та взути черевики». – «Арештовують за сланці? О, мені подруги казали, що у вашій країні багато чого залишилося від тоталітарного режиму, але я не думала, що це правда… За сланці, це ж треба…»

Макс прокинувся о п’ятій. Я теж не спала, дивилася новини. «Привіт». – «Привіт нареченому! Хвилюєшся?» – «Трохи є. Сьогодні буде стільки народу… Наїхали ці британці, жах. Швидше б усе минулося». – «І не помітиш». – «Слухай, а як почуваєшся, коли стоїш, а всі тебе вітають і вітають, вітають і вітають?» – «Вітовський! Тобі власне прізвище говорить – вітання ти переживеш! Відверто кажучи, я почувалася жахливо. Уяви, почуваєшся картонною фігурою, на зразок фігур акторів та політиків, які ставлять фотографи на центральних площах міст, люди підходять до них і фотографуються. Підходять та фотографуються, а в тебе вже от-от порветься рот від усмішок». – «Фух…» – «От тобі й фух. Добре, що гості не дозволяють собі виштовхувати наречену та нареченого з весільного одягу і не фотографуються в ньому». – «Це правда. Слухай, усе ж буде добре, так?» – «Знаєш що, Максічеллі, якщо ти стосовно свого шлюбу хвилюєшся тільки за процедуру його проходження, а не за сам шлюб – у тебе все просто супер!»

Які ж вони були гарні! Макс та Гаель. Я ще раз повторила: «Макс та Гаель» – поєднання імен наче створено для роману або стрічки. Ми з Вітовським теж непогано виглядали, хоча він постійно смикався сам або смикав Віолетту, її чоловіка та мене. «Якщо ти не припиниш смикатися, Вітовський, Віолетта поставить тобі діагноз «параноїдальний невроз». І буде вимагати, щоб ти лікувався», – промовила я до нього. Він ледь не підстрибнув: «Га? Що ти кажеш?» Віолетта Вайґель-Вітовська мала чудовий вигляд у сукні фіалкових відтінків. Макса та Гаель вона називала «голуб’ятами», а Гаель кілька разів назвала «любонька». Вона наблизилася й наче поцілувала мене у вилицю. Насправді вона вдала, що поцілувала, за що я була їй вдячна. «Олександро, як ви вважаєте, усе це надовго? У мене виступ на радіо. Боже, яке крижане шампанське, ще сипітиму! Наче навмисно!»

Мати Гаель вдягнула золоту сукню. Узагалі золота сукня була мрією кожної дівчинки з мого двору. Ми марили золотими сукнями, постійно уявляли себе в них, хоча мало хто з нас мав чітке уявлення, як ця сукня має виглядати, одне ми знали точно: це краса нелюдська! Якби я тоді знала, що омріяна нами золота сукня може мати такий вигляд, я прикусила б свого язика. Моя фея з великим запізненням вирішила продемонструвати мені золоту сукню у всій її красі. Я сиділа поруч з Емілією, могла помацати тканину, могла навіть обережно підчепити краєчок сукні, підтягти до себе і побачити – як воно мені в золотій сукні. У мене була важлива місія: я перекладала Емілії все, що говорила жінка з чаклунським медальйоном на шовковій стрічці. Я думала пожартувати – сказати Емілії, що цим медальйоном поєднуються серця закоханих, але потім вирішила, що з неї досить усвідомлення можливого арешту за відвідування балету в сланцях. «Медальйон може її добити», – подумала я.

Володарка магічного медальйону верзла звичайні марудні дурниці про широкий шлях, про руку в руці, про те, що пліч-о-пліч, про те, що нова родина – щаслива країна, я вже втомилася це перекладати. Більш за все мене хвилював мій чоловік. Він був такий блідий, здавалося: от-от – і гепнеться від нервового перенапруження. Я так задивилася на Вітовського, що не помітила, як переклала: «У принципі вона говорить усе належне та доречне лайно, яке зазвичай проголошується в таких урочистих випадках». Емілія подивилася на мене з повагою та запитала: «Ріаллі?» – «Ще б пак», – відповіла я. – «Зараз вам треба підійти до них, вони будуть вам вклонятися». – «Не треба мені вклонятися, за кого ви мене маєте? Це феодалізм!» – обурилася Емілія Гуїллім. «А що поробиш?» – запитала я і без зайвих слів випхала її до наречених. А сама підійшла, щоб долонями підтримати чоловіка. Вітовський усміхнувся мені більш упевнено.

А потім українська частина запрошених верещала «Гірко!», чим вганяла в прострацію британців – вони не годні були збагнути, чого це нам усім раптом стало гірко. Навіщо це взагалі потрібно? Але це слово та особливо дія, яку воно викликало, засмакували їм швидко, і вони почали з ентузіазмом вигукувати: «Гірко, гірко, гірко!» А тоді рахувати поцілунки. Усі пили шампанське, дарували квіти володаркам чарівних медальйонів. Я з Вітовським захотіла усамітнитися, він заспокоївся та виглядав щасливим. «Знаю, знаю, поводився як пришелепуватий ідіот». Ми принишкли в кутку та цілувалися, аж поки не почули, як «гіркують» та рахують нам, а Макс, веселий та несамовитий, утопивши вуха у кришталеві бокали, суне до нас із відкоркованою пляшкою шампанського, що стирчить із його кишені, а поруч верещить Гаель, яка теж наближається до нас із фотоапаратом.