Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

«То ти зробила такі шпалери?» – «Ні. Через Катріну. Я не хотіла, щоб вона засмутилася. Про свого батька вона так нічого і не дізналася: мати вперто повторювала, що його не було. У Катріни, на відміну від мене, прізвище матері». Милиця сказав, що не бачить у цьому нічого жахливого, у нього також прізвище матері. «І непогане!» – посилив свою позицію він.

«Але я їх зберегла. Афіші. Усі п’ятдесять сім». – «Слухай, я відчуваю, що між мною та тобою є сестрість». Гаель мені подобалася дедалі більше. – Ви вже думали над тим, як будете розважати Емілію?» – «Будете? Будемо. Не думай, що ти залишатимешся осторонь. Спочатку ми підемо гуляти Андріївським узвозом. Шу, ти підеш із нами, бо ти знаєш мову, а батько ніяк не може звільнитися раніше шостої вечора». – «А Віолетта?» – «Її секретарка повідомила, що вона звільниться надвечір. А ввечері ми підемо на балет до Оперного». – «А не холодно вештатися узвозом?» – «Узагалі-то на календарі весна». – «А за вікном зима». – «Нічого. Якщо ви турбуєтеся про мою матір, то мою матір холоди не лякають». Тут Гаель була права.

Мати Гаель Рейчел Бінвель Емілія Гуїллім виявилася опасистою білявкою, яка вирізнялася дуже дивною манерою фарбуватися та вдягатися. Свої очі вона затьмарила сірими тінями по колу. «Боже, що це з її очима?» – не витримала я і запитала в Гаель. «Мама думає, що це серпанковий макіяж». – «О!»

Але очі – то ще було нічого. Вдягнута вона була в короткі штанці, куртку, наче зроблену для велетенського гнома, а взута в гумові сланці. «Це – пантофлі?» – запитав у мене Милиця. «Щось таке». – «А ноги в неї голі?» – «Милице, поводься спокійніше, дуже тебе прошу, вона й без тебе нервується. Голі! Голі в неї ноги, тільки відчепися». Милиця справді вчепився за рукав моєї короткої хутряної куртки, він повис на мені, нахилився майже до землі, щоб на власні очі переконатися – голі ноги чи не голі. «Голі», – почула я його сопіння. «Ану, швидко встав! Припини це блазнювання!» Поруч із мамцею стояла Катріна Гуїллім. Вона таки дійсно була схожа на кобилу: роздувала повітря ніздрями, здавалося, навіть пряла вухами. Я підморгнула Милиці. «Я тебе ненавиджу», – сказав мені він.

Але історія з голими ногами Емілії Гуїллім так просто для нас не скінчилася. Поки ми вешталися Андріївським узвозом, продавці значків, вишиванок, картинок, свистунців та іншого брухту відволікалися від реклами свого товару та перемикалися на нас. Лаяли, ганьбили: «О, бач, пики які повід’їдали, а старенька мамця в сланцях, без шкарпеток… Стидалися б, а вони шкутильгають тут у теплих черевиках, регочуть, весело їм». – «Ти подивися, що вони з жінкою зробили? Самі як павичі повдягалися, а старенька? Босоніж у такий мороз! Фашисти кляті!» – «Понароджуєш таких-от виродків. Що ви гуляти виперлися в таку погоду? Без матері піти не могли, погань ви така?! Що ж ви робите?! А якщо вас роздягти?!»

Емілії ми сказали, що це з нами так вітаються. Тому вона обдаровувала торгашів царственою усмішкою. «Бач – а старенька все всміхається… Вона ж юродива, блаженна істота, а вони над нею ще й глумляться, що за діти пішли такі?! Скотиняки нечуйні!» Коли один дідусь, який оглянув нас, як ворогів народу, зупиняючись на обличчі кожного, щоб краще запам’ятати, почав всовувати Емілії вовняні гуцульські шкарпетки, ми швидко ретирувалися, хоча їй хотілося ще роздивитися картини.

«Гаель, а у твоєї мами є черевики? Або навіть чоботи? Бо в Оперному в нас можуть бути проблеми». – «Черевики в неї є. І чоботи також. Але вона терпіти не може їх носити. У сланцях їй не спекотно й зручно. Я не знаю, як примусити її нормально взутися». – «А ми їй скажемо, що в Оперному за таке заарештовують. Не думаю, що вона хоче дізнатися не тільки наші весільні звичаї, а ще й в’язничні», – запропонував злий Милиця. Він отримав від одного ветерана кийком по голові.

«Добрий вечір», – пролунав стриманий жіночий голос. Я в хаті була одна, усі кудись розбіглися. «Добрий вечір», – чемно привіталася. «Ви можете мене виправити, але я так думаю, що розмовляю з Олександрою Володимирівною?» – «Так, Віолетто Йоганнівно, ви, безперечно, праві. Це дійсно я». – «Я дуже, дуже рада вас чути, Олександро. Шкода, що ми так рідко бачимося, знаєте, яке галасливе це життя, нічого не встигаєш, якщо відволікатися на казна-що. Я маю на увазі, що нічого не встигаєш путнього. А встигати треба, бо життя коротке. Знаєте, люба моя, це таке полегшення – дізнатися, що в родині твого малопутнього колишнього чоловіка з’явилося щось наближене до нормального, ви собі не уявляєте навіть». Я вирішила проковтнути це, хай думає, що в мене зубожіла уява. «А телефоную я от чого. Ми сьогодні маємо йти до Оперного, чи я маю рацію?» – «Так. Цілковито. Будемо насолоджуватися балетом, правда, я не знаю, яким саме». – «Чекайте, Сашо, – голос її був незадоволеним. – Яким балетом? Я думала, що ми йдемо слухати оперу. Ні, й мови бути не може ні про який балет, що ви!» «А яка різниця?» – не стрималася я. «Як вам сказати? Річ у тому, що від балету мене закачує. Так само, як від їзди в поганому автомобілі поганими шляхами, розумієте? І Максові це чудово відомо. І Євген про це ще не міг забути. Вони це навмисне? Щоб я не знайомилася з матір’ю його майбутньої дружини? Але який у цьому сенс? Хлоп’яцтво якесь!» Я мовчала. Що я їй мусила відповідати? Що такий уже розклад в Оперному? «Олександро, я розумію, що ви почуваєтеся незручно, але це зовсім не ваша провина. Я б могла звернутися до вас із проханням про послугу?» – «Звісно». – «Добре. Ви перекажіть цим двом, що ввечері я нікуди не піду, це ж треба таке вигадати! Балет! І побачимося тоді на розписі. Сподіваюся, що туди мене пустять?»