Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

За годину Вітовський поїхав до офісу, а я залишилася наодинці з невротиками. Вони множилися: один невротик Макс породжував інших. У квартирі з’явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свідком, а ще через те, що йому катастрофічно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою, він звав її «цьоця Лошадь»; та невротичка Гаель, яку лякали наші весільні звичаї. «Я розумію, що тут весілля робити дешевше, але навіть це мене відлякує», – говорила вона мені й одночасно складала гармошкою рукави мого светрика. «Облиште це нервування. Погодьтеся, що весілля набагато веселіше за похорон», – сказала я. Вони здригнулися. «Слухай, а ти можеш нам розповісти якісь кумедні випадки зі свого досвіду?» – «А вам не час іти замовляти квіти і таке інше?» – «А їх замовить та контора, яка нам усе організовує», – відповіла ця публіка. «Щасливчики. У мій час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дістати сукню, тих, хто може дістати гарну фату, перукарів, квіткарів – щоб квіти були свіжими, а ви про це взагалі можете не турбуватися». З цим вони погодилися. «Добре, розповім вам, як я вперше потрапила на весілля».

То було весілля доньки друзів моїх батьків. Вона мені відразу не сподобалася, тому що не дала приміряти весільну сукню. Що б я з нею зробила? Можна подумати! Сукня була біла, газова, з рукавчиками, подібними на плафони угорської люстри, яка прикрашала стелю нашої вітальні. І ліф, і спідниця були рясно оздоблені білими пластмасовими перлинками та синтетичними рожевими трояндочками. Для мене це були правдиві перлини та справжні троянди, я мліла, коли їх бачила. З огляду на те, що пихата Марина не дала мені приміряти ні сукню, ні фату, я відпорола кілька перлинок та трояндочок, написала на папірці бажання, вирила ямку та поклала весь цей скарб під скло. І цей закопаний дитячий мотлох під склом називався «секрет».

Слід визнати, що моє бажання було не дуже хорошим: «Хочу, щоб Марина впала». От яке то було бажання. І Марина впала, можливо, тому що дві пляшки шампанського на голодний шлунок – занадто для худорлявої знервованої дівчини, а можливо, і через чаклування; у тому віці я вірила в друге.

Коли ми зібралися в палаці, усе було урочисто й чудово. Я розглядала портьєри (оксамитові, бордові, з шовковими китицями) – з них вийшли б класні сукні для принцес. Гардини були довжелезні, я подумала, що сукні можна пошити на всіх моїх подруг. Та й фату легко було зробити – з інших штор, газових і прозорих. Я тільки хотіла запитати маму, чи можна відрізати хоч клаптик (щось мені підказувало, що вкрасти навіть одну занавіску мати не дозволить), як почула чарівний жіночий голос, який проголошував: «Дорогу молодим!» Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, і випхалася вперед. Тобто я чимчикувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму під помпезну музику, усі шикувалися і дивилися на мене, як на диво. «Чиє це?» – почула я. «Дядю Володю, приберіть Сашку!» – відчайдушно заверещала вередлива Маринка. І мене прибрали. Утішити мене зміг тільки лимонний торт. Поки дорослі наливалися спиртним, я встигла з’їсти три шматки.

Світла постать капризної Марини в сукні з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити, на той час вона вже гепнулася, і я почала вірити у свою чаклунську силу! Нарешті я зрозуміла як. Мати мені розповідала, що коли весілля буде згортатися, Марина візьме свій букетик та кине його в бік незаміжніх подруг; хто першою спіймає його – незабаром вийде заміж. Я подумала, що якби букет вирішила ловити я, у цих кудлатих дівок не було б жодного шансу. Але заміж я не поспішала. Тому прокралася до столу наречених, узяла букет та вклала туди маленький папірець, на якому написала чорним фломастером слово – батька всіх негарних слів. Усього три літери, я їх знала. Букет спіймала дружка, я думаю, їй конче треба було заміж, бо вона була вагітною. Мій напис призвів до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка кліпала очима й запитувала: «Це що, натяк? Це що взагалі таке?» А я думала: «Так вам усім і треба, якщо не даєте міряти суконь і не даєте дорогу молодим!» А ще я думала: «Така доросла курка, вагітна, а не знає, що це таке. З трьох літер. Навіть я це знаю». Але від пояснень утрималася.

Вони реготали. Великі діти. «Мати Гаель дуже хоче зрозуміти, які в нас весільні традиції», – сказав Макс. «Так. Їй це цікаво. Моя мати ніколи не виходила заміж, тому їй дуже цікаво, як буду виходити я, тим більше так екзотично. Вона думає, що це має бути екзотично». – «Тобто ти та твоя сестра Катріна – позашлюбні діти?» – «Так. Безбатченки. Мати виховувала нас сама. Окрім того, у нас різні біологічні батьки. У мене – аргентинець, а хто в Катріни – ми не знаємо. Хочете, я розповім вам історію про свого батька?»