Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

У машині професор поводився тихо, я його не чула, ми спокійно спілкувалися з Паоло. Він грів своїм важким диханням мою потилицю та вухо, коли я повертала голову до свого італійського приятеля. Він не втручався в нашу розмову, не ставив ніяких запитань, пив рідину, що була в його фляжці, тільки іноді гупав мені в кіпчик ногою, коли змінював позу. Так ми дісталися до готелю. За стійкою реєстрації знаходилося типове для таких стійок створіння. Розкошлачене витравлене волосся, дебелі руки під білою блузою, підборіддя, що наче народжене для бійок та перемог, прямокутник з ім’ям виглядав, наче маленький залишений човник посеред неосяжного моря – її грудей. Коли вона гаркнула «Паспорт!», мені чітко почулося «Ксіва!».

Професор грався власними губами. Втягував та випинав. Випинав та втягував. Виглядало це вульгарно. Він дивився на адміністраторку. Настрій у нього, судячи з усього, був паскудний. Між тим, вона простягнула йому рахунок. «Це що таке?» – поцікавився він у неї непевною наче англійською. Але вона його чудово розуміла, бо розмовляла такою ж мовою, як він, тому впевнено відповіла йому: «Де біл?» Мене повеселила її вимова, я реготнула. Професорові не подобався мій сміх. Він скинув на мене недобрим оком. «А де вікенд-знижки?» – продовжував докопуватися він, при цьому рахунок уже зіжмакав. Вона перепитала, геніально, по-нашому: «Вот-вот?» – наче «Що-що?» [18] Гра слів: вислів «вот-вот» (рос.), який вживають для підтвердження згоди зі словами співбесідника, звучить подібно до англ. «what» у значенні «що» й, повторений двічі, передає емоційно підсилене запитання «что-что?» (рос.) . . Я думала, що зараз помру від реготу. Але тут професор почав верещати.

Він, бач, залишається в цій Богом забутій країні ще й на вихідні, а невідомо, чи є тут нормальне питво, тому вимагає, щоб негайно зменшили рахунок, тому що в усіх нормальних країнах працюють вікенд-знижки. «Ви ж європейський готель? Європейський. То чого ви не дотримуєтеся правил?!» Але він зустрів гідного супротивника. «Нічого про це не знаю», – гаркнула адміністраторка йому в обличчя, підперши руками цицьки. «А я зараз усе рознесу по цеглинах, і тоді ми побачимо, – погрожував професор. – Знижки! І негайно, ти чула?!» Він озирнувся на мене: «Займися нею», – наче своєму партнерові-вбивці. Зараз. Я не поворухнулася. Він жбурнув рахунок їй в обличчя. Але вона не розгубилася, схопила купу запилюжених папірців, шурхонула ними перед його носом і сказала: «Читай, сучаро, чабанисько скандинавське, мать твою, немає тут ніяких знижок!» Вона проголосила цю тираду українською, але професор зрозумів та втупився в папери. «Переклади», – кинув він мені. З’ясувавши, що готелем не передбачено знижки, професор схопив рахунок, попрасував його долонею, кинув картку. Потім схопив свій ключ та паспорт і пішов собі в бік ліфта. На свої лахи в трьох валізах він навіть не подивився.

«У нього день не вдався, – повідомив мені нащадок Загребельного. – Ще в літаку йому не дали поповнити фляжку віскі, що пропонувалося пасажирам. Стюардеса його роздраконила. А так він нормальний, ти не думай». Я запросила Паоло повечеряти, думка про те, що треба запросити професора, аби виглядати ввічливою, у мене навіть не промайнула. У Паоло також, бо про «нормального» професора він не згадував.

Уранці він мав виступати першим. Мій найкращий перекладач із французької, лощений Вахтанг, ходив засмучений. «Ти чого це?» – безтурботно запитала я. «Та ця стара скандинавська наволоч, професор, не дає свого виступу. А ти знаєш, скільки йому років? Сімдесят три. А знаєш, як складно перекладати таких стариганів? Можу собі уявити, яка в нього дикція…» – «Не турбуйся. Він енергійний дід. Ти б бачив, як він учора матадорствував із готельною адміністраторкою, та й по телефону з кимось патякав, лаявся, як навіжений, – заспокоювала я Вахтанга. – Учора він надзвичайно вправно сварився з усіма». Якби ж я знала…

Дотепер я пам’ятаю виступ професора. Майже покроково. Ось він нахиляє голову, показуючи, що так, це саме він, видатний професор Б. Ж.-П., щоб його представили публіці. Знімає навушники. Наливає собі склянку мінеральної води, зрозуміло, мабуть, зранку така сушня… Проміжки між його словами складають рівно десять секунд. Після виголошеного такою манерою речення він замовкає хвилин на п’ять, наливає собі води та повільно її цмулить, роздивляючись слухачів червоними оченятами. Мені кортіло спати. Я ледь стримувалася, аби не почати позіхати. Розглядала інших, щоб не ганьбитися. Спочатку слухачі мали трохи здивований вигляд, потім пішли смішки, тихі, непомітні, а тоді люди почали виходити із зали. Я помітила, що першими стали дозволяти собі вільну поведінку з реготінням люди, які слухали професора в навушниках, тобто в перекладі.