Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Та Ян не розгубився: щосили натиснувши на педаль газу, він збільшив швидкість. Я відчула, як машина різко підстрибнула, неначе важкий ломовик під ударом батога.

А поїзд наближався. Мчав на всіх парах. Ось він уже зовсім близько, за нами… Знову різкий поштовх: мене кинуло на Яна, зігнутого над кермом, нашу машину рвонуло вперед, до стовбура чорного й голого дерева, що гнулося під шквальними поривами дощу і вітру. Зненацька мені здалося, що дерево летить прямо на нас, уже зліва. Та Ян якось примудрився вчасно звернути вбік. Гуркіт поїзда почувся ззаду, і я мало не скрикнула від думки, що нас от-от розчавить.

Але Ян уже загальмував, потім і зовсім спинив машину і стрибнув на землю. Я вискочила слідом за ним, усе ще тремтячи від щойно пережитого страху. На тлі скелетоподібного заслону із чагарника з голим гіллям саме проходив десь метрів за двадцять од нас, помалу даленіючи й зникаючи з очей, ліхтар багажного вагона в хвості поїзда…

Шлагбаума вже не було видно.

Мені раптом пригадалися два круті віражі — вони постали в пам'яті, ніби два кадри на екрані, спершу один, потім другий. Особливо той другий різкий поворот убік. Добре, що Ян не розгубився й так блискавично крутонув — саме це й урятувало нас.

Але той оглушливий брязкіт заліза, який до смерті перелякав мене, — що ж то було? Та ось і розгадка: за кілька метрів од мене Ян, нахилившись над дорогою і лаючись, наче биндюжник, підбирав щось на землі! То був мій понівечений велосипед: від карколомних поворотів машини він вилетів за борт…

— Проклятущий паскудний драндулет! Не міг уже залишитись там, де його поклали! — лаявся Ян.

Я мимоволі всміхнулася. Чоловік у гніві часом так скидається на малу дитину! І логіки тоді в нього не більше, як у дитини, і стільки непотрібної досади, люті, й бажання зірвати злість на ні в чому не винних речах.

Останній наш ривок, видно, був надто сильний для мого «драндулета»: переднє колесо було вивернуте й геть погнуте.

— Цього ще бракувало! — упівголоса мовив Ян. В цю мить ми почули чиїсь квапливі кроки на дорозі. За хвилину до нас підійшов захеканий залізничний сторож.

— Ви тут? Живі й неушкоджені? Вам нічого не сталося?

Ян зиркнув на нього самовпевнено і трохи насмішкувато.

— Аякже, ви ж бачите! А могло б бути, що ви й трупів наших не знайшли на дорозі, га?

— Правду кажучи, поїзд прибув на добру хвилину раніше. Це дуже рідко трапляється! А тут ще й дорога має крутий поворот, і його не помітиш здалеку… Ну й нагнали ж ви на мене страху! — закінчив він, прощаючись.

Ян дивився, як він віддаляється. Ми обоє мовчали. Я звела очі на мого супутника: він був страшенно блідий. Видно, теж неабияк перелякався, тільки намагався не дати це взнаки.

Він підхопив мій велосипед, щоб закинути його в кузов.

— Яне, — боязко мовила я, — та не клопочись ти цим велосипедом, покинь його. Запевняю тебе, це пусте.

— Ні, не пусте. А втім, ти не турбуйся, я його тобі відремонтую. Неодмінно!

Голос його був усе ще сердитий, роздратований. Я з сумом подумала, що зараз мені краще промовчати…

І от уже Удісгнель лишився далеко позаду. Ми їхали тепер широкою магістраллю Девре, та замість того, щоб рушити на Фовемберг, Ян завернув ліворуч, у напрямі долини Курс, Енксен та Наранті, крайніх сіл Булонського департаменту.

Яку ж втіху чи заспокоєння знаходив він у тому, щоб мчати отак у нічній темряві занедбаними вибоїстими дорогами, сидячи поруч із мовчазною сусідкою? Незабаром я зрозуміла це…

Ось Ян дістав з кишені пачку сигарет, труснув її, потім узяв губами сигарету і почав шукати сірники.

— А тепер, — нарешті, промовив він, і я помітила, як здригається в такт його словам сигарета, — тепер ти поясниш мені, що ж сталося тої ночі у дворі мукомельні.

Я мовчала. Він дивився на мене суворо й вимогливо.

— Може, ти думаєш, що тобі вдасться відкараскатись од відповіді? Овва, я не такий дурник, — не вийде!

Вогник його сигарети ледь освітлював кабіну неяскравим світлом, затишним і теплим. Мені в ту хвилину хотілося тільки спокою та миру. Я відчувала страшенну втому, і тому вирішила зробити те, що раніше зневажала всією душею: почала вдавати з себе вередливу дівчинку.

— Яне, благаю тебе, зглянься, я надто стомилася, щоб розмовляти зараз!

— Ач яка!

— Чи, може, ти гадаєш, що з тобою було сьогодні легко і приємно? А тут ще той шлагбаум!

— А я мав тебе за таку собі одчайдушно-безстрашну дівчину! Ні, таки справді, усі ви однаковісінькі. Виходить, ти злякалася? Не було чого! Це просто смішно.