Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Ілюстрації Даніеля Дюпюї

З французької переклала Надія Гордієнко-Андріанова

Той четвер був не зовсім такий, як інші.

З майстерні долинав знайомий стукіт Гійомового молотка, дзижчала пилка, раз у раз шурхав об дерево наждак. Та коли Гійом, переставши на мить насвистувати якусь мелодію, гукнув: «А йди-но сюди на хвилинку, Фан», — я відчула, що й для нього цей четвер не такий, як інші.

Я витерла мокрі руки, бо саме мила посуд на кухні, і подалася до нього.

— Ти сама поїдеш на вокзал зустрічати Норвежку чи, може, мені поїхати?

Вона ще була для нас просто «Норвежкою», ота юна незнайомка, загадкова і — ніде правди діти! — трохи небажана гостя, котра приїхала, щоб порушити спокій нашого щасливого життя утрьох.

— Їдь сам! — буркнула я. Гійом усміхнувся.

— А ти не дуже рада, що вона приїздить, признайся?

Гійомові пальці звично обмацували щойно обточений дерев'яний прогонич. Погляд його був прикутий до гарної гладенької деревинки, витесаної з дикої вишні, але в очах, хоч він і не дивився на мене, я відчувала всю його братерську ніжність, грубувату й щиру.

— А ти сам що скажеш? — поцікавилась я. Він знизав плечима.

— Поживемо — побачимо…

Тепер, коли спогад про чарівливо-милу й незвичайну Інгвільд назавжди злився зі спогадом про всі наші пригоди, я вже не знаю, якою тоді уявляла собі цю дівчину. Я ладна була зразу її полюбити: майже зовсім самотня у п'ятнадцять років, я вже мріяла стати їй щирою подругою, та водночас побоювалась, що ця дівчина переверне усе моє життя, усі звички й уподобання відлюдькуватої селючки. Мені здається, що й Гійом почував те саме. Хіба що, може, в нього більше цікавості було. А ще, певно, мав у серці якусь гіркоту й досаду, бо доводилося на якийсь час віддати гості свою кімнату; гадаю, кожен хлопець його віку почував би те саме.

Коли Капітан (так між собою ми називали свого дідуся) оголосив, що до нас на цілий рік має приїхати Норвежка, ми обоє просто остовпіли. Дідусь любив тишу Сонячних Дзиґарів, старовинного нашого дому, любив його сумирний супокій. Чому йому заманулося запросити сюди чужинку? А втім, він був господарем на нашому невеличкому суденці (недарма ж бо ми називали його Капітаном), очевидно, мав тут якісь свої причини і не варто було з ним сперечатися.

— Запряжи-но кабріолет! — кинув мені Гійом. — Завтра треба вже віддати оці два стільці, а часу лишилося обмаль, сьогодні ввечері маю неодмінно скінчити роботу.

Я підібрала з-під братових ніг шовковисту стружку, обкрутила навколо пальця смужечку-пасмо, біляве, як волосся Інгвільд, — таким я його бачила вже в своїй уяві,— і сказала:

— Цікаво, що вона подумає про наш кабріолет, про село, про наш дім і Капітана?

— Нічого, звикне, — одрубав Гійом. — Могла й на гірше наскочити. І взагалі наш кабріолет, та ще й з такою гарною конячиною, як Стріла Амура, заткне за пояс усі б'юїки світу!

У нас не було автомобіля. Навіть слово це довгий час нам не дозволяли вимовляти. Наші батьки загинули під час автомобільної катастрофи, про яку ми ніколи не говорили. Відтоді дідусь заприсягнувся, що жодна автомашина не в'їде крізь масивні кам'яні ворота до нашого двору. А втім, маючи досить скромні достатки, ми й не могли б дозволити собі таку розкіш. Жили просто, не те, щоб убого, але й не на широку ногу. І, крім нашого старенького кабріолета, яким ми пишалися, нам нічого й не треба було.

Я почала запрягати конячину, підтягнула попругу, воднораз тихо розмовляючи з Стрілою Амура. І було в мене таке відчуття, ніби над оцим вечором, таким схожим і в той же час таким не схожим на інші, тяжіє вагота давніх усталених звичок, котрим от-от має настати кінець. А коли кінь, скоряючись вуздечці, задом увійшов між голоблі, мені подумалося, що добре було б навчити й Інгвільд отак запрягати коня і віднині завжди ділити з нею скарби і радощі свого щасливого царства…

І тепер, тепер, коли вже все лишилося позаду і на згадку зосталася тільки, як тінь Інгвільд, прозоро-блакитна кришталева статуетка копенгагенської русалочки на моєму письмовому столі та забута шкіряна рукавичка, я часто з гіркувато-сумною усмішкою згадую оте щасливе безтурботне царство, де ми так спокійно жили собі втрьох до її приїзду. Та хіба міг зрівнятися цей тихомирний спокій з тою лихоманкою, з отою солодко-щемливою тривогою, що цілу зиму хвилювала й бентежила наші серця? Навіщо приїхала вона сюди, ця дочка Півночі, навіщо порушила наш нехитрий сільський спокій, якого нам тоді ще вистачало для щастя?..