Клод Кампань: Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Піду кину останній погляд на її кімнату — чи все там як слід, — мовила я. — А коли вони приїдуть, хутенько піднімусь сюди й зустріну їх…

Дім наш споруджено на крутому узгір'ї, так що з двору він мав один поверх, а від садка — два. Брукованим подвір'ям можна було пройти на кухню, потім, завернувши праворуч, — до Капітанової кімнати, а звідти — на терасу, перекинуту до садка, як корабельні сходні. Гійомова майстерня теж виходила дерев'яними дверима на подвір'я, а двома заскленими — на терасу і в садок. Моя ж та братова кімнати були внизу, наче заховані під будинком, у западині. Щоб туди дістатися, треба було вийти на подвір'я, спуститися дванадцятьма сходинками й завернути у склепистий коридор, прокладений крізь мурований фундамент. Увечері ми мусили пробиратися тут навпомацки або ж брати з собою електричний ліхтарик, бо від садка і близької річки в коридорі тягло вогкістю, там часто псувалася проводка й гасло електричне світло. Тепер, коли мала приїхати Норвежка, було вирішено, що вона житиме в Гійомовій кімнаті, а брат з усіма своїми манатками тимчасово переселиться до майстерні. Канапа, на якій він мав спати, уже стояла там.

Наводячи востаннє лад у кімнаті, я підмітала підлогу, коли враз почула вдалині знайоме торохтіння кабріолета. Вийшла надвір і побачила, як берестовою алеєю проїхав візок, потім зупинився. Чи помітила мене тоді Інгвільд? З тривогою, недовірою чи звичайною цікавістю оглядала вона мене, причаївшись у глибині темної халабуди?

Та ось уже Гійом скочив з підніжки на землю.

— Ну от, Інгвільд, ви й приїхали!

Мені здалося, ніби його слова були звернені так само до мене, як і до нашої гості. Гійом говорив жваво й весело, немов хотів заспокоїти, підбадьорити мене, і поки він знімав з кабріолета її валізи, я сушила собі голову, намагаючись збагнути інтонацію його голосу.

Минула якась мить — і ось уже Інгвільд стоїть передо мною. Вона ніби й така, якою я не раз собі її уявляла, і не така. Така, бо висока й білява. Не така, бо це вже Інгвільд, а не «Норвежка». Інгвільд з усіма тільки їй притаманними рисами: струнка висока постать, сірий плащ у талію, маленькі ніжки в червоних вовняних шкарпетках, бо холодно, та шкіряних черевичках, свіжа і здорова, привітна.

— Здрастуйте, — сказала вона, подаючи мені руку. Здавалося, злотаве волосся її, що біліло в темряві, осяває усмішку.

— Здрастуйте, Інгвільд, — відповіла я. — Мабуть, ви стомилися?

— Трошки. Мені була сильна морська хвороба на кораблі. Але я відпочила в поїзді.

Вона говорила повільно, приємним співучим голосом. Згадалось, якою я була тугомовною, коли Капітан змушував мене говорити по-англійському. А як легко й невимушено Інгвільд розмовляє малознайомою чужою мовою! Звісно, в неї траплялись часом помилки, але це, здавалося, анітрохи її не бентежило.

Запанувала мовчанка.

Я міркувала, про що б ще спитати її, шукаючи в голові простих слів. Мені й на думку не спадало, що вона розуміє французьку мову краще, ніж розмовляє нею.

— Погода була кепська? — поцікавилась я.

— О, не дуже. Але досить для того, щоб я єсть захворіла, — засміялася вона.

Гійом розпрягав конячину. Я схопила валізи нашої гості й подалася до будинку. Саме в ту мить Капітан відчинив двері з кухні. Певно, надумав вийти надвір, бо натягнув на себе свого важкого кожуха, — цей кожух слугував йому, ще коли він плавав морями і стояв уночі на вахті,— взув дерев'яні сабо і начепив хутряну шапку, з якою в морози не розлучався навіть у хаті.

Майнула думка: яке ж він справить враження на Інгвільд? Та ось дідусь уже простує до неї, каже щось по-норвезьки, і від нього ллються, випромінюються якісь чари, просвічуючись навіть крізь чужоземні слова.

— God dag, hemmelighetsfulle prinsesse. Hvordan går det dåres land som jeg er sa glad? (Вітаю вас, заморська принцесо! Як там ваша країна, котру я так любив? — ось що сказав він їй).

Інгвільд усміхнулась. Дідусь одразу скорив її. Він пропустив дівчину вперед.

— Заходьте, заходьте! — знову заговорив він. — Сподіваюся, ви розмовляєте по-французькому?

— О, так, звісно… Тільки не дуже добре. Я вчила цю мову в гімназії, і ще — з мамою.

— Ваша матінка добре знає Францію, правда?

— Так. її дідусь був француз.

— Так, справді,— пробурмотів Капітан.

Я була вражена, що він уже стільки всього знає про Інгвільд, а нам нічого й не казав, — так, наче все це тільки його самого цікавило…

Того вечора я говорила мало. А втім, у цьому й не було потреби, Капітан та Гійом самі підтримували розмову. Я чимало дізналася тоді про Інгвільд.