Клод Кампань: Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

На уроках вона старалася, мов мале дитя, що вчиться читати. Якщо з літератури та математики Інгвільд трохи відставала, то в англійській мові вона значно випереджала нас. І мене вже не вражало, що вона так вільно розмовляє по-нашому. Якщо в Норвегії дають такі самі знання і з французької мови, як з англійської, то в цьому нема нічого дивного.

Мені здавалося, що так само, як у Сонячних Дзиґарях, з приїздом Інгвільд змінилося життя й у колежі. Вона принесла з собою вільний вітерець веселощів, п'янкий, мов дихання весни, од якого паморочиться в голові, розпалила в нас молодече завзяття й цікавість. Навіть наших викладачів захопила своєю фантазією.

Пригадую урок географії, коли ми обсіли Інгвільд, повилазивши просто на парти і звісивши додолу ноги. На одну парту сперлася пані Сарн, наша вчителька. Того дня урок мала вести Інгвільд, а пані Сарн тільки ставила їй запитання. Тоді ми почули дивовижні речі про звичаї норвезьких лапландців, про сендвічі з олениною, про скандинавські саги, про «флатейярбок», де Торвальд і син його, Ерік рудий, розповідають про свої перші подорожі до Гренландії…

Інгвільд їздила до колежу Гійомовим велосипедом. У нас було тільки два велосипеди: мій і братів. Гійом благородно дозволив їй користуватися своїм, хоч ця річ була одною з найдорожчих його реліквій: він придбав його на свої перші гроші, продавши чотири стільці, зроблені власними руками.

За місяць до Різдва, — це було, певне, десь наприкінці листопада, — я, виконуючи гімнастичні вправи, вивихнула собі ногу. Тож кілька днів довелося просидіти вдома.

Отоді-то воно все й почалося. Згодом час від часу Інгвільд прохоплювалась якимсь словом про свою пригоду, і мало-помалу в мене склалася повна картина тієї події. Аж тепер я розумію, як її все те схвилювало, дарма що вона й не відала ще нічогісінько!

Того вечора Інгвільд верталася додому з колежу сама. Сіявся дрібний дощ, і вона нижче насунула на лоба каптур плаща. У світлі велосипедної фари попереду танцювали дрібні голчасті краплини. Вітер жбурляв їх Інгвільд в обличчя, а вона все їхала наосліп, чуючи тільки, як жвакають по мокрій дорозі шини. Нараз поривом вітру їй здуло з голови каптур, і поки вона, закинувши назад голову, силкувалася однією рукою знову натягнути його, якась машина перегнала її, здійнявши цілий фонтан бризок.

«Ну й чистенька ж я приїду, що й казати», — подумала дівчина, натискаючи на педалі. Потім вона звернула на вибоїсту дорогу, що вела до Фовемберга. Та не встигла проїхати якусь сотню метрів, як довелося різко загальмувати й злізти з велосипеда. Вона їхала, низько нахиливши голову, і не помітила, що поперек дороги стояла вантажна машина, — можливо, та сама, яка ото випередила її на шосе, — і мало не наскочила на неї. Увімкнуті фари яскраво осявали поле.

Якась чорна постать зіскочила з машини, підступила до Інгвільд, наставила електричний ліхтарик їй просто в обличчя. Це тривало кілька секунд, а може й довше, дівчина мимоволі відступила назад. Тоді чоловік опустив ліхтарик.

— Ви тут не проїдете, — сказав він. — Я ось розвертаюся.

— Бачу, — відказала Інгвільд.

Але вона й далі була насторожі. Цей чоловік брехав. Коли б він справді хотів, як запевняв, розвернути машину, йому куди простіше було б проїхати заднім ходом до шосе, аніж грузнути зі своїм мастодонтом у багнюці на схилі цієї вузенької доріжки.

Тепер у світлі фар Інгвільд могла хоч якось розгледіти незнайомця. Він був дуже високий, вищий за Гійома і ширший за нього в плечах, але набагато худорлявіший. До лоба йому прилипло мокре пасмо білявої чуприни, і обличчя через те було зовсім дитяче, — Інгвільд здалося, що йому не більше дев'ятнадцяти-двадцяти років. На ньому були штани і теплий кольору морської води светр з високим виложистим коміром. Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, і ніби насміхався з навального мокрого вітру, який шмагав його, шпурляючи в лице краплини дощу. Інгвільд дивилася в його очі, вони сяяли на мокрому виду якоюсь глузливою посмішкою. І раптом дівчина відчула страх. У погляді його було щось таке… Вона й сама не відала, що саме. Чому, питала себе, пойняла її якась неясна тривога? Вона, Інгвільд, смілива, пустотлива дівчина, її жоден принц не збентежив би, а тут уперше в житті потупила очі й знітилась.

— Ви Нор… Пробачте, іноземка, яка живе у капітана Ле Марруа? — спитав незнайомець.

Інгвільд уже опанувала себе.

— Так, норвежка, — підкреслила вона.

Дівчина не насмілилася вимовити: «А ви?» Тільки поглянула на нього запитливо.