Клод Кампань: Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Та минав час, і з кожним вечором луна цих кроків слабшала. І з кожним днем я почувала, що Ян стає таким далеким, нереальним. Його образ тікав од мене, і я нічого не могла вдіяти. Довго я опиралася, впадала в розпач, перш ніж зрозуміла… Я довго не зважувалася навіть розгорнути свій щоденник, де так докладно описала всю нашу пригоду, знаючи, що на його сторінках я натраплю на болючі спогади…

Тепер я можу без остраху гортати сторінки цього зошита. Фанні п'ятнадцяти літ не вернеться більш ніколи. Прощай, моє дитинство…

Але й інша Фанні, та Фанні, котра прямувала з Яном до Бове, Фанні у лісі біля Віске і в стодолі в Зудауске, ця Фанні, піднесена, завзята, войовнича, теж віддалялась од мене дорогами минулого… А яка ж Фанні лишилася? Та, що мріє цього серпневого вечора, сидячи на косогорі, милуючись далеким краєвидом Булоні, його безмежним рейдом на обрії, і тримає на колінах розгорнутий заповітний зшиток?..

Час від часу я одержую листи з Нарвіка. Пише то Інгвільд, то Ян. Хороші дружні листи, вони випромінюють аромат їхнього щасливого повсякденного життя, — у них ви не знайдете й сліду тієї лихоманки, що трусила й палила нас од листопада до березня. І якщо інколи я й знаходжу поміж аркушиками листа кілька сплющених пелюсток ранніх квітів, котрі пробиваються з грунту під час короткого скандинавського літа, я розумію, що вони призначаються просто сільській жительці, цікавій до всіх рослин, а зовсім не коханій дівчині — я й не хочу нею бути, точніше, не хочу стати нею передчасно. Донька ланів і моря, я надто добре знаю, що маленький човен, який сміливо попливе у відкрите море, заздалегідь приречений на загибель і що зелені хліба, скошені завчасно, ніколи не дадуть жодного колоска…

Подумки я звертаюся до тебе, Яне. Ти вперше, коли мені було п'ятнадцять літ, змусив моє серце забитися дужче і, можливо, можливо… колись, одного чудового дня, ти прийдеш… і примусиш його забитися ще дужче, несамовитіше…

Чи не цього і ти ждеш від мене: хочеш зустріти Фанні водночас веселу і серйозну, скромну і горду, що в простоті душевній сприймає кожну мить життя і спокійно стає на дорогу всіх молодих дівчат — дорогу довгого й терпеливого чекання, аж поки не діждеться тебе, Яне, якщо того захоче наша доля…

Я підводжуся, беру під пахву свій зшиток і рушаю додому, до наших Сонячних Дзиґарів.

Вже досить пізно. Далекі горби стають фіолетовими, трава виблискує, мов усипана діамантами, і море міниться, леліє там, унизу, біля прибережних скель, ніби величезне попелясто-пурпурове озеро, а вдалині ледь-ледь мріють три кораблі…

Очі мої туманяться, і серце сповнюється безмежною ніжністю до цієї величної й суворої країни, чиєю дитиною я себе з гордістю почуваю.