Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Він підійшов до каміна, узяв з верхньої полички свою коробочку з тютюном і цигарковий папір, знову сів у глибокий фотель. Неквапливо почав скручувати цигарку. Аркушик паперу був розірваний і пучка тютюну висипалася на підлогу, тоді він заходився вирізати з іншого, цілого аркуша маленький квадратик і обережно акуратною латочкою заклеїв дірочку.

— Так, Янова таємниця була надто болюча, щоб діяти зопалу! — вів далі Капітан. — Саме тому я й гадав, що ти, Фанні, і ти, Гійоме, — щирі друзі Яна та Інгвільд, — зможете значно краще, ніж я, розібратися в усіх цих мовчазних драмах. Звісно, я був завжди насторожі й напоготові, але вважав, що кермо має лишатись у ваших руках, а не в моїх. Мовчіть! А що я мав рацію, доводить цей щасливий кінець!

Він постукав цигаркою об долоню.

— А чи можна сподіватися чогось кращого у моєму віці, аніж побачити, як проростає добірне насіння, як вбивається в колодочки молоде плем'я? Ніякої розгубленості, ніяких кинутих на вітер слів, ніякої нетактовності я не помітив, діти мої. Так, ви блискуче витримали випробування! Фанні, ти заслужила диплом, куди важливіший, аніж диплом бакалавра: ти успішно склала іспит на добре серце, чуйність і делікатність, скромність та вірність у дружбі…

Ми мовчали, схвильовані й зворушені, незважаючи на вдавано недбалий тон, яким намагався говорити Капітан. Адже він так рідко хвалив нас, а це була дуже висока похвала.

— Щось не горить! — розсердився він, марно силкуючись розпалити од жарини папірець, щоб закурити цигарку.

Тоді Гійом підійшов до нього, вийняв своє кресало і лагідно-насмішкувато мовив:

— Це оте твоє маленьке чортеня жартує з тобою, знаєш!

— Знаю, знаю, — відповів дід, невдоволено випнувши вперед підборіддя. — У такі вечори воно завжди приходить до мене!

Ми всі дружно розсміялися. Потім Ян підвівся й пішов до Гійомової майстерні. За мить ми почули, як він відкрив кришку фортепіано.

Була, певно, вже третя година ночі. Але тоді у Сонячних Дзиґарях часу не існувало. Ми теж мовчки, тихенько рушили за Яном.

А Ян уже поринув у свій вимріяний світ, куди його переносила музика, як тільки він сідав за фортепіано. Він ще не почав грати. Сидів, трохи нахиливши вперед голову, і погляд його блукав десь далеко-далеко, а на обличчі ясніла дивна усмішка, здивована й щаслива.

Ми стояли трохи збентежені й зніяковілі, наче непрошені свідки його заповітної таємниці.

Та ось Ян почав грати. Спершу пролунало кілька швидких акордів, потім пробився якийсь мотив. Нарешті з цих звуків народилася глибока, майже скорботна мелодія «Eg Elskar» («Як я люблю колискові пісні…»), — та сама, що нею Ян чотири місяці тому зустрів у Сонячних Дзиґарях Інгвільд. Мелодія виразнішала, розгортала крила, линула кудись удалину, кликала, приносячи в скромне французьке село всі чари далекої скандинавської країни.

І тоді,— так, немов Ян силою своєї мрії й справді збудив свою рідну Норвегію, — достоту як того листопадового вечора, коли, бліда від хвилювання, вона вперше підійшла до нього, — на порозі стала Інгвільд.

Ян не бачив, як вона увійшла до майстерні. А ми всі дивилися на неї, тамуючи зворушення.

Вона була бліда і серйозна. Волосся її, немовби ще ясніше, ніж завжди, вільно спадало на плечі, на блакитний нічний халат. Дівчина йшла повільно й легко, ніби не торкаючись підлоги. У довгому халаті, тендітна й тоненька, вона здавалася майже такою ж високою, як і Ян.

Усе було, як і того першого вечора.

Якесь дивне відчуття пойняло мене: у пам'яті в усіх подробицях постали події того вечора — ті ж самі люди, ті ж рухи, жести. Перед моїми очима розгорталася та сама сцена. Ось Інгвільд підійшла до фортепіано, ухопилася за його край. Ян тихо повернув до дівчини обличчя. Довго-довго дивився на неї, потім усміхнувся. Губи його тихенько наспівували слова норвезької пісні. Він уже вимовив останні слова, але руки його ще якусь мить лишалися на клавішах. Потім юнак підвівся, закрив кришку фортепіано і ступив кілька кроків до Інгвільд.

Вона стояла нерухомо, міцно стискуючи гладенький край фортепіано і не зводила тривожно-запитливого погляду з Яна.

Боже мій, які вони були високі обоє і які біляві!..

Ось Ян підійшов уже зовсім близько до Інгвільд, але все ще не наважувався заговорити. Ковтнув слину, губи його беззвучно заворушилися, ніби шукаючи потрібних слів. Дівчина ледь помітно ворухнула головою і нараз похитнулася, — здавалося, вона от-от зомліє. Тоді Ян обняв її й ніжно поцілував у щоку.