Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— А що як ми спитаємо в оцій кав'ярні, га?.. Так чи інакше він же повинен десь попоїсти…

За шинквасом стояла пишна буфетниця й голосно реготалася з кількома чоловіками, — ті, спершись ліктями на високий шинквас, попивали вино. Буфетниця неуважно, краєм вуха вислухала наше запитання. Ні, вона нікого не бачила.

Але один з чоловіків обернувся до нас, витер рота рукавом і сказав:

— А може, це той чудний хлопець, що говорив із Жермен? Підіть-но та поспитайте на крайній фермі з широкою брамою, — це одразу за зерносховищем!..

Скільки ще доведеться отак іти слідом за тоненькою ниточкою, що зв'язує нас з утікачем? І чи зможемо ми до кінця втримати цю ниточку в руках, не загубивши, не порвавши її?

Ми проїхали ще метрів двісті. Ось уже й край села.

— Гійоме, — пробурмотіла я, — якщо й тут ми його не знайдемо, то, скажу тобі по правді, мені вже несила далі шукати…

Ми поставили мотоцикл на узбіччі дороги й рушили далі пішки. Гійом поклав руку мені на плече.

— Кріпись, Фан, ми неодмінно знайдемо його. Либонь, це вже останній етап!

І він легенько підштовхнув мене до подвір'я крайньої ферми.

Надворі вже зовсім споночіло. Ми важко брели вперед. Було таке відчуття, ніби з кожним кроком ми піднімали на своєму взутті цілу брилу грязюки.

Десь попереду загавкав собака. Двері дому відчинилися, і на порозі, пильно вдивляючись у темряву, виріс якийсь чоловік. І ще раз — уже вкотре! — нам довелося повторити своє запитання:

— Пробачте, добродію, чи ви не бачили…

— Заходьте! — не давши нам скінчити, сказав чоловік.

Світлиця, куди ми ввійшли, була простора, вимощена червонуватими плитками. За круглим столом, застеленим порізаною ножем цератою, вечеряли жінка й троє дітей. Я відчула раптом нестримне бажання й собі сісти за цей скромний стіл, поруч із цими простими сільськими хлопчаками. Чоловік і жінка з доброзичливою цікавістю дивилися на нас. Певно, вони не могли прогнати Яна!

— У вашого приятеля, правду кажучи, Досить-таки жалюгідний вигляд був! — просто мовив фермер. — Якби ми не дали йому миску гарячого супу та не обігріли отут, біля печі, він, либонь, упав би й зомлів од слабості! Не хотів казати, звідки прибився до нас, але видно було, що прийшов здалеку!

Чоловік ногою розворушив поліна в печі й закінчив:

— Знаєте, це одразу було помітно!

— А зараз де він? — перепинив Гійом.

— Майже годину сидів тут мовчки, закам'янівши, як старий дід, що згадує своє минуле. А тоді я провів його до стодоли, — хай добре виспиться. Скажіть, ви ж не збираєтесь його будити?

— Доведеться, — тихо відповів Гійом. — Нам конче треба з ним поговорити. Він потім виспиться. Я щиро дякую вам за нього, добродію… Якби не ви…

Фермер зняв з гачка свій берет і взяв у руки ліхтар. Стоячи до нас спиною, він знизав плечима:

— Нема про що говорити, не він перший заходить до нас. Ходімо вже!..

І ось ми стоїмо перед дверима стодоли… Фермер, напівобернувшись до нас, подав нам ліхтар.

— Глядіть тільки, не наробіть пожежі, там же солома!

Але Гійом мав свій кишеньковий ліхтарик. Ми лишилися самі, та ніяк не наважувались увійти…

Так, ми знайшли Яна, але тепер нам зосталося зробити найважче: умовити його повернутися до Сонячних Дзиґарів. У тривозі й сум'ятті попередніх годин ми якось навіть і не подумали про це. Нам здавалося, що досить тільки опинитися біля нього… Та чи зможемо ми нарешті скорити його дику, непокірну, бентежну душу, чи не замкнеться Ян назавжди в собі?

— Мабуть, я лишусь тут, Фан, — раптом пробурмотів брат. — Гадаю, краще буде, коли ти підеш сама!

— Гійоме!

Він підійшов до мене впритул, зазирнув у очі й сказав, схопивши мене за плече:

— Авжеж, Фанні, так треба. Запевняю, Ян послухається тебе краще, ніж мене. Це ж не просто так собі він вибрав саме тебе, щоб поїхати до Бове! Якби ти була хлопцем, ти б сама зрозуміла.

Він ніби гіпнотизував мене, ніби хотів поглядом передати всю свою впевненість.

— Усе буде гаразд. А втім, коли б там щось не клеїлося, тобі досить гукнути мене…

Він одвернув голову, нічого більш не кажучи, штовхнув двері стодоли. Вони розчинилися, навіть не скрипнувши.

Я засвітила кишеньковий ліхтарик і повела ним навколо, роздивляючись. Ось сінокосарка, візок, плуг, знову візок, двоколісний, з відкидним верхом, його підняті голоблі наче кличуть когось на допомогу. Але не видно ніде нікого…

Я догадалася, що сіно складено там, на горищі, куди вела драбина, і почала підніматися по щаблях, намагаючись ступати зовсім тихо. Стоячи вже на останньому щаблі, я з подивом відзначила, що сюди звідкілясь падає тьмяне світло. Потім помітила вгорі дахове віконце, — саме крізь нього й пробивалося місячне сяйво. Я загасила ліхтарик.